Вивчаючи літературу, ми бачили, що дуже багато героїв російських письменників з великою симпатією ставилися до такої неоднозначної фігури, як Наполеон. Через симпатію до нього, навіть захоплення ним пройшли такі герої російської літератури, як Онєгін, князь Андрій Волконський, Родіон Раскольников. І кожен з них зумів вибрати, почути, розглянути і побачити в Бонапарті ті риси й людські якості, які дозволили багато чого довідатися про Наполеона. Варто сказати, що ставлення до Наполеона в різний час і в різних письменників теж було різне: від романтичного
в Лермонтова до різко негативного в Л. М. Толстого, від піднесеного в О. С Пушкіна до філософського у Ф. М. Достоєвського. Мы все глядим в Наполеоны: Двуногих тварей миллионы Для нас орудие одно, Нам чувство дико и смешно, – писав О. С Пушкін у романі “Євгеній Онєгін”. Світова слава, завойована за якісь тринадцять років безвісним корсиканцем Бонапартом; фантастичний шлях від капрала до імператора, пройдений Наполеоном, – усе це паморочило голову багатьом молодим людям і у Франції, і в Росії. У кабінеті Онєгіна стояв “столбик с куклою чугунной, под шляпой, с пасмурным челом, с руками, сжатыми
крес-том” – модна тоді статуетка Наполеона. У Наполеонові бачили яскраву, видатну особистість, що зуміла довести всьому світу свою силу і велич. Молодий Родіон Раскольников, що жив набагато пізніше Наполеона, поставив перед собою питання: чи має він право убити самотню старуху-лихварку, щоб заволодіти її багатством і вжити його для високих цілей? Заздалегідь виправдуючи свій учинок, він міркував про Наполеона: адже йому ж історія вибачила безліч загиблих на війні в ім’я великих цілей. Для багатьох героїв російської літератури Наполеон був кумиром. Але “перехворівши” ним, вони часто приходять до його заперечення. Так, князь Андрій Волконський розчарується в Наполеоні на полі Аустерліца, коли, об’їжджаючи страшне бойовище, Наполеон зупиниться над ним, тяжкопораненим, і театрально вимовить: “Яка прекрасна смерть”. У П’єра Безухова переоцінка відбудеться трохи пізніше, коли Наполеон з військами ввійде в порожню, залишену росіянами Москву. А що ж вабило Жульєна Сореля в Наполеонові? Герой роману Стендаля “Червоне і чорне”, написаного в 1830 році, мріє слідом за Наполеоном пройти настільки ж блискучий шлях. Він бачить перед собою створений його уявою образ імператора. Жульєн з дитинства мріяв стати військовим. Його приваблювало в Наполеонові те, що безвісний і бідний поручик прославився за допомогою тільки своєї шпаги, став владикою світу. Для Сореля слова “багатії” і “нахаби” були однієї категорії, і совість Жульєна Сореля нашіптувала йому: “От воно – це брудне багатство, якого і ти можеш досягти і насолоджуватися ним, але тільки в цій компанії. О Наполеон! Який прекрасний був твій час, коли люди завойовували собі становище на бойовищі!” Відчуваючи відразу до людей, подібних до пана Вально, яких “за сто льє від Парижа називають пройдисвітами”, він щораз думав і “тужив” про часи Наполеона, що асоціювалися в Жульєна з чесною і гідною поведінкою людей. В епоху Наполеона Жульєн Сорель міг би завдяки своїй енергії і волі прославитися на полі бою, піти на подвиг. Але нинішньому суспільству не були потрібні такі люди, як він. Місце в суспільстві залежить від грошей і походження. І Стендаль разом зі своїм героєм Жульєном Сорелем тужить про чистий і чесний двобій Наполеона у відкритому бою за гідне положення людини в житті.
