Шекспір і Рафаель вічна й безсмертна краса
Що повинні були відповісти подібним до панегіристів мистецтва люди, які належали до молодого покоління, займалися хімією й природознавством і відстоювали інтереси селян, так ще в епоху запеклої полеміки саме із цих питань? Вони повинні були спокійно розібратися у всім і визначити місце мистецтва в суспільному житті, не заслоняючи їм науку й питання про молоде покоління, але й не роняючи мистецтво в бруд. А що відповіли вони в запалі полеміки?
Приблизно наступне: якщо Рафаель, якого так звеличують, над усе, що найбільше дорого нам, але що
Таку запальність міг допустити й допускав радикальний просвітитель-демократ Писарєв. Але Чернишевський і Добролюбов діяли значно обачніше.
Тургеневский Базарів надходить навпаки: він нігілістично перекидає п’єдестал мистецтва, не розбираючись, хто на цьому п’єдесталі коштує. Тим самим Тургенєв збіднив свого героя інтелектуально й емоційно.
Карикатурних нігілістів Ситникова й Кукшину Тургенєв увів у роман аж ніяк не для дискредитації ідей Базарова, як уважали деякі короткозорі критики. Навпроти, ці незграбні наслідувачі Базарова лише оттеняют серйозність, щирість і глибину справжнього нігіліста, допомагають читачеві провести вододіл між ними й Базаровим. І справді, Базарів нехтує рівною мірою калк Ситникова, людини “у слов’янофільській угорці” і “надто елегантних рукавичках”, що подобострастно підлещується перед “учителем”, так і “эманципированную жінку” Кукшину, рабиню численних (у тому числі й сумнівних) авторитетів
Таким чином, XII і XIII глави роману дають повну підставу відвести від Базарова обвинувачення в карикатурності. П. Лаврів у статті “Тургенєв і розвиток російського суспільства” пише: “Базарів, Ситників, Кукшина були типи живі, узяті з дійсності. Базарів був, безперечно, силоміць, силоміць чесної й революційної, а що біля всякої нової суспільної сили є й повинні бути неспроможні, вульгарні наслідувачі, було зовсім неминуче.
Набагато ближче до Базарову (другої половини роману) по скептичному погляді на народ коштує Череванин. Він прекрасно розуміє, що “міщанське щастя” Мо-дотова – примара. Усвідомивши гнилість і неміцність усього дворянської держави, вульгарність побуту й моралі чиновників, Череванин у той же час відчуває недостатню силу прогресивного руху 60-х років, неповну розвиненість класових протиріч у Росії. Звідси глибока трагедія різночинця Череванина, його “кладбищенство”, свідомість безперспективності демократичної інтелігенції. Звідси й розчарування у всьому, невір’я в корисність праці й боротьби, скептицизм стосовно майбутнього покоління: “Про кого ж піклуватися; для кого клопотати? Уже не для чи майбутнього покоління трудитися?… От ще діалектичний фокус, пункт божевілля, добросерда дичина! Часто від кращих людей чуєш, що вони працюють для майбутнього,- от чудніст-те! Адже ми тоді не буде?”
Тільки один раз Павло Петрович пустився було в змагання з нігілістом із приводу модного в той час питання про права остзейских дворян…
Мова йде про дворян прибалтійського краю (тобто Эстляндии, Курляндии й Лифляндии). Остзейские дворяни займали вкрай реакційну позицію в питанні. про звільнення селян. У Прибалтиці скасування кріпосного права було здійснено раніше, ніж в іншій частині Російської імперії, але селяни були звільнені без землі. Коли в 50-х роках XIX столітті почалася підготовка селянської реформи в російських губерніях, остзейские барони, побоюючись, що їм також прийде дати землю своїм раніше звільненим селянам, доводили, що приватна собственна й, на землю є невід’ємним привілеєм ТІЛЬКИ дворянства
“Остзейский” спосіб звільнення селян білийі землі був засуджений передовою російською громадськістю. На хижацький характер “прав” і привілеїв остзейских баронів указував, зокрема, II Г. Чернишевський. У прокламації “Панським хрести Янам від їхніх доброзичливців уклін” (1861) він зі збурюванням писав, що, якщо земля залишиться власністю поміщика, пан у будь-який час може прогнив, селянина з його наділу, і тоді для селянина залишиться один шлях-.іти в найми до того ж поміщикові, тобто у вічну кабалу. “Є такі погані землі, Де вуж давно заведений цей порядок”, – писав Чернишевський, називаючи при цьому міста Ригу, Ревель і Мнтаву. Зовсім ясно, що мова йде про прибалтійський край і остзейском способі “звільненні” селян
У той час (тобто в 1858-1861 роки) усяка спроба привселюдно критикувати права остзейских дворян прирівнювалася правлячими колами до критики положень найвищих рескриптів. Так, наприклад, коли й тім же номері журналу “Син батьківщини”, де були надруковані рескрипти, у розділі фейлетонів з’явилася невелика, зовсім необразлива статейка про поземельну власність в Остзейских губерніях ( щоскладається з одних голих фактів, без узагальнень і висновків), те цього збігу виявилося досить для того, щоб журнал був запідозрений у зловмисній тенденційності. Цензорові Бекетову, що підписав помер, було запропоновано подать вотставку.
Іноді Базарів відправлявся на село й, жартуючи як звичайно, вступав у бесіду з яким-небудь мужиком. “Ну,- говорив він йому, – викладай мені свої погляди на життя, братик: адже у вас, говорять, вся сила й майбутність Росії, від вас почнеться нова епоха в історії, – ви нам дасте й мову теперішній, і закони”. Мужик або не відповідав нічого, або, вимовляв., слова начебто наступних: “А ми могим… теж, тому, значить… який покладений у нас, приблизно, боковий вівтар”.- “Ти мені розтлумач, що таке є ваш мир? – перебивав його Базарів, – і чи той це самий мир, що на трьох рибах коштує?”
– Це, панотець, земля коштує на трьох рибах, – заспокійливо, з патриархально-добродушною співучістю пояснював мужик, – а проти нашого, тобто, миру, відомо, панська воля; тому ви наші батьки
Саме так говорили в дійсності ідеологи слов’янофільства, хоча реальних підстав для того, щоб уважати селянство однієї з рушійних сил історичного процесу, вони самі не бачили. Базарів знає, що мужик ще безграмотний, темний, наївно вірить у те, що земля “на трьох рибах коштує”. Тому, колись чем. вести мову про силу й майбутність російського мужика й про інші високі матерії, треба його освітити й розбудити його свідомість
(2 votes, average: 5.00 out of 5)