Сентименталізм (фр. sentimentalisme, вiд sentiment – почуття, чуттєвiсть, чутливiсть) – напрям у європейськiй лiтературi другої половини XVIII – початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, iррацiональної стихiї в художнiй творчостi на противагу жорстким, рацiоналiстичним нормативам класицизму та властивому добi Просвiтництва культу абсолютизованого розуму.
Сентименталiзм отримав свою назву за твором англiйського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож” (1768), невдовзi запанував i в iнших жанрах – епiстоларних романах, мелодрамах,
пасторалях тощо. Тогочасне письменство вiдкрило здатнiсть простої людини, не зiпсованої цивiлiзацiєю, передовсiм iдеалiзованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються “Юлiя, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо (Францiя), “Памела, або Винагороджена цнота” С. Рiчардсона (Англiя), “Страждання молодого Вертера” Й.-В. Гете (Нiмеччина), “Бiдна Лiза” М. Карамзiна (Росiя), ” Маруся ” Г. Квiтки-Основ’яненка та iн. При цьому сентименталiзм як напрям слiд вiдмежвувати вiд сентиментальностi як пафосу, що була притаманна письменникам рiзних епох. Цей пафос особливо характерний
для схильної до емоцiйного “кордоцентризму” української ментальностi, що засвiдчуе фольклор, передовсiм народна пiсня (“Та забiлiли снiги”, “Ой матiнко-зiрко”, “Та нема в свiтi гiрш нiкому” та iн.), що вплинула i на пiснi лiтератуного походження (“Гуде вiтер вельми в полi”, “Коли розлучаються двоє” тощо). Тож не дивно, що сентименталiзм вiднайшов в українськiй лiтературi сприятливий грунт. Започаткований I. Котляревським (” Наталка Полтавка “), вiн одразу став панiвним явищем, що найяскравiше розкрилося у творчостi Г. Квiтки-Основ’яненка (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дiвка”, “Щира любов” та iн.), де змальована галерея шляхетних, мрiйливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажiв, що втiлювали iдеалiзовану душу простолюду. Сентименталiзм, що спирався на фольклорну лiтературну традицiю зображення позитивного героя – носiя вроджених високих етичних якостей, – укрупненим трактуванням чуттєвого свiту багато в чому спричинив появу романтизму, однак не виявив рiзкого протиставлення класицизму та Просвiтництву, як той же романтизм, був близьким до “просвiтницького реалiзму”. Iнерцiя сентименталiзму в українському письменствi, опертому на основи ментального свiтосприймання нацiї, спостерiгалася не тiльки у XIX ст. (“Люба-згуба” Ю. Федьковича, “Швачка” П. Грабовського та iн.), а й у XX ст. (Марiя Проскурiвна – “Панi писарiвна”, “Од сiна до соломи”, “Уляся”) своєю надмiрною чутлiвiстю спаралiзувала волю до життя, перетворилася на один iз прикрих компонентiв так званої неповноцiнної “малоросiйщини”, проти якої повстали I. Франко, Леся Українка, представники “розтрiляного вiдродження” та “празької школи”.
Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, − ідейно-естетичне і художнє явище, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у культурі європейського Просвітництва знаменує собою переорієнтацію художньої свідомості з “життя розуму” на “життя серця”. Художні засади сентименталізму, що сформувалися в межах просвітницьких художніх цінностей, вже фактом своєї появи свідчили про те, що “розум втратив не лише свою провідну роль; навіть більше того – у своїй власній сфері, в царині знання, він поступово починав поступатися місцем уяві”. Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов’язаний із процесом виокремлення індивіда з колективу, з розпадом корпоративності та конвенціональності у сфері художнього мислення, що відбилося у відповідних художніх формах – від специфічного стилю до жанрової системи.
Кожний літературний напрям, як відомо грунтується на певній концепції людини і світу, їх нових взаємовідносин і зв’язків.
