Релігійність часів атеїзму: “Сентиментальна історія” Миколи Хвильового

Одним з живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в “прогрес” – технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує доказу всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, “людство йде вперед, людина залишається на місці”. Варто оглядітися небагато назад, щоб переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідчення того часу, наприклад, художні Твори.

В основі оповідання Миколи

Хвильового – “сентиментальна Історія ” Бянки. Ця жінка представляє новий тип української людини – людини пор “активного романтизму” або “романтики витаизма”. Це сильна, вольова натура, що не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її “навів” брат, що загинув на фронті. Це був “дикий і тривожний час, коли люди ходили голодні й були велетнями й богами”, але в мирний час ідея світової революції не здатна наповнити людське життя. Комсомольська (або, по старому, комольская) осередок у її селі роз’їдає формалізм і “нова дичавина… азіатчини” (натяк на вторинність,

приниження українців російською компартією, про це також писав Борис Антоненко-Давидович у повісті “Смерть”), і набожне відношення Бянки до колишніх ідеалів не знаходить підтримки: “Мені була відкрита дорога в комолу, але я рішуче відмовилася вступити туди. Мене ненавиділи за це, тому що знали, чому я коштую осторонь. (…) Я пам’ятала, скільки відважних помольцев загинули в часи громадянської війни, і найчастіше десь у душі прославляла цих невідомих героїв”.

У пошуках змісту свого життя, воно залишає сім’ю, їде в місто й там наполегливою роботою забезпечує собі побутову волю. Вона шукає тих “велетнів і богів” – надлюдей, які були б зразком для неї і її суспільством, фактично, шукає комуністичних “святих”. Але зустрічає тільки утома й розчарування: “…Я вам заздрю тому, що ви (Бянка) людина нового покоління, і для вас наші роздирання – порожній звук. …Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Еви, і ви ніколи не зможете занудитися за раєм, як я й тисячі нас, надламаних людей громадянської війни. (…) Бог мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній мир кожного з нас перетворював і робив нас ідеальними, і мало того, ми фізично перероджувалися. Клянуся вам! Навіть фізично це були зразкові люди”.

Сучасне місто – царство плоті й розпусти. Діловод Кук не готовий підтримати Бянку своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка – бисексуалка й садистка, цікавиться містичними навчаннями й пропонує Бянце торгувати своїм тілом. Товариш Бе – п’яниця, паскудник і садист – систематично б’є свою дружину Уляну, що психологічно залежить від нього, зрештою він убиває її. Остання надія Бянки – художник Чаргар – не поспішає за її рахунок задовольняти полові інстинкти, але виказивающий слабість, низькість духу. Типовий богошукач, Бянка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.

Зрештою, її щиросердечні потреби знаходять відверто релігійне рішення: вона знаходить стару ікону Рятівника й ночами простоює на колінах перед нею. Однією ніччю вона лягає спати й кілька разів прокидається від стукоту у двері. Стукіт триває всю ніч (!), але Бянка так і не відкрила, ображена за пізніше вторгнення. Ранком вона знаходить за дверима труп Уляни, що шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Самий слабкий момент добутку – її реакція на побачене: вона висуває обвинувачення… Богові в тім, що він не відчинив двері тоді, коли вона не побажала навіть запитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.

Чому героїня “Сентиментальної історії” робить такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романтиків-фантазерів, які відповідальність за людські злочини покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, цей наслідок невір’я самого письменника. По-третє, “пролетарський” письменник і чекіст Хвильової не міг в одних текстах писати про свої розстріли черниць (“Я (Романтика)”), а в інші здійснювати пропаганду традиційної релігійності.

Але в 1959 році, коли Олесь Гончар створював роман “Людин і зброя”, статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком, тоді Хвильовий зробив надбанням гласності “Сентиментальну історію”. Тому у творі Гончара ми проаналізуємо один епізод, що не стає від того менш значимим і показовим.

Загін Богдана Колосовского воює на окупованій стороні Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Днепрельстана. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму ім’я енгельса (!), де в будинку знаходять, напевно, всіх місцевих дівчин… на колінах перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.

“- А ви вже, виходить, молитеся? – підступив до дівчин командир загону… – И не соромно? А ще, напевно, і комсомолки? – А що ж нам залишається, хоча й комсомолки… – Якщо ви не захистили, то, може, хоча б Бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері… (…) – И хіба вони віруючі? – виговорила жінка. – Церкви й знати не хотіли, усе клуб так клуб. Але коли це трапилося й виходу іншого ні, те й молитися почали – За те, щоб наші вернулися… – Самі вчили, що є тільки атоми, матерія й все таке, – у нервовому порушенні щебетала хазяйська дочка. – Але так раптом схотілося, щоб хоч яка-небудь сила була над нами там угорі, щоб хоч якісь стратосферні боги там існували й допомагали Червоної Армії…

– Це просто смішно, – говорить Новоселец, але ні йому, ні нам не смішно”.

Останні слова прозоро вказують на авторське відношення до описаного. Дійсно, військові щоденники, скажемо, Аркадія Любченко й Олександра Довженко підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили всіх “атеїстів” у ревні віруючий. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві проговорюють… вірші Шевченко й Лесі Українки. Ікона “від предків залишилася”, як символ зв’язку поколінь, духовної наступності українського народу. Це богослужіння – потреби фізичного виживання, що шукає вихід у релігійній сфері. Вони не знають Богів, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного порядку Радянського Союзу й свого життя, а тільки просять, щоб вернувся колишній безбожний порядок

У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність перебороти випробування долі самотужки. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, чим у бронзове століття. Смертельна небезпека (“Людина й зброя”) або потреби душі під час, коли побутові проблеми вирішені (“Сентиментальна історія”, повідомляють прагнення людини до вічного люблячого Бога, що єдиний, хто може дати реальну опору в житті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Релігійність часів атеїзму: “Сентиментальна історія” Миколи Хвильового

Categories: Нові твори

Links