САРРОТ, Наталі
(1902 – 1999)
САРРОТ, Наталі (Sarraute, Nathalie – 18.07.1902, Іваново-Вознесенськ, Росія – 19.10.1999, Париж) – французька письменниця.
Саррот (у дівоцтві – Черняк) народилася в сім’ї революціонера, який на початку XX ст. емігрував у Францію. Після розлучення батьків жила навперемінно то з матір’ю, то з батьком, поки у 8-літньому віці не переїхала у Париж до батька. Склавши іспити на ступінь бакалавра, студіювала англійську літературу у Сорбонні, історію – в Оксфордському і соціологію – у Берлінському університетах. Після закінчення юридичного
У 1939 р. Саррот видала свою першу книгу – “Тропізми” (“Tropismes”), своєрідну мозаїку психологічних ескізів. Уже сама назва збірки свідчила про орієнтацію письменниці на вивчення найтонших порухів душі, настільки швидкоплинних, що їх неможливо передати словами. Відтак Саррот передає такі імпульси за допомогою художніх образів. Критика зазвичай вважає “Тропізми” предтечею “алітератури”, “нового роману”. Книгу Саррот високо цінували Ж. П. Сартр і М. Жакоб. її перший
У 1963 p. Саррот видала свій найвідоміший твір “Золоті плоди” (“Les Fruits d’or”), що нагадує про пошуки французьких і англійських модерністів. Книга здобула Міжнародну літературну премію. Це роман про роман, проте він більше нагадує науково-психологічне дослідження або літературний памфлет. Відповідно до настанов структуралізму, який саме у той час набув визнання, Саррот називає художню матерію своїх творів “текстом”, який вона розглядає як результат послідовного розгортання його провідної теми. Але в “Золотих плодах” Саррот, либонь, найтісніше наблизилася до класичної романної традиції. Об’єктом уваги авторки став процес виникнення і становлення літературної моди. Відтак роман важко “звинуватити” в герметизмі – надто вже сильний у ньому громадянський пафос: намагання протистояти офіціозній опінії і примітивному художньому смакові.
У пізніших творах Саррот: “Говорять дурні” (“Disent les imbeciles”, 1976) та “Дитинство” (“Enfance”, 1983) – художня манера письменниці практично не змінилася. С продовжувала розвивати лінію психологічного роману, ліричної прози. Так, у книзі “Дитинство” у формі діалогу відтворюється розмова Саррот зі своїм двійником. Вони згадують дитинство, яке живе завдяки яскравим спогадам, відновлюють у пам’яті роки, що минули між Іваново та Петербургом, Францією та Швейцарією. Це спроба зімітувати розмовне мовлення з його прагненням до економії. У своїх діалогах персонажі не пояснюють нічого з того, що очевидне для них обох. Подібні “лакуни” роблять книги Саррот доволі складними для розуміння та прочитання. Проте письменниця не зважає на це і переконана, що “новий роман” вимагає напруги, на відміну від книг авторів, які наслідують творчість О. де Бальзака.
Великим успіхом користувалися п’єси Саррот, значна частина яких створювалася не для театру, а для радіо: “Брехня” (“Le Mensonge”), “Мовчання” (“Le Silence”), “Вона там” (“Elle est la”), об’єднані у збірник “Театр” (“Theatre”), виданий 1978 р.
Саррот також багато й успішно досліджувала літературу. Вона вивчала творчість М. Пруста, Г. Флобера, П. Валері. Незважаючи на схильність до експериментаторства, у своїй творчості Саррот залишалася тонким психологом, високо цінувала досвід Ф. Достоєвського, М. Пруста, В. Вулф, яких не раз вдячно згадувала як своїх вчителів.
С. Фомін
(2 votes, average: 3.00 out of 5)