Самійло Величко та його літопис (чим багатий мій народ, якими скарбами він може поділитися з іншими)
Ця видатна людина полишила чимало загадок для істориків, оскільки з його біографії багато що залишилося нез’ясованим. Хоча із самого літопису виразно помітно, що Величко був надзвичайно освіченою людиною. Тому висловлюються припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. На користь цього свідчить і те, що його було висунуто до військової канцелярії, а туди, як відомо, брали тільки тих, хто пройшов курс наук у найавторитетнішому тоді закладі, яким вважалася академія. Канцеляристи вели всю документацію війська, брали
На життя Самійла Величка випало немало складних перипетій. Відомо, що після страти Кочубея, він, як наближена до нього особа, потрапив до в’язниці, де йому довелося пробути кілька років. Згодом клопотаннями друзів Величка було звільнено. Вийшовши із в’язниці, він поселяється спершу в Диканьці, у маєтку Кочубеїв, а потім у селі Жуках під Полтавою, де цілком віддає себе літературній
Готуючись до своєї роботи, Величко вивчив багато історичних джерел польською, російською, німецькою, латинською мовами. До речі, у нього була рідкісна колекція книг і всяких манускриптів, яку він збирав упродовж усього життя. У наукових бібліотеках дослідники часто натрапляють на старовинні фоліанти, де стоїть напис: “Із книг Самійла Величка, канцеляриста”. Там є не тільки історичні хроніки, літописи, документи, що були необхідні для роботи Величка, а й художні твори. Із усього виразно помітно широке поле його читацьких зацікавлень. Але навіть якби й не знаходилися ті книги, все одно зрозуміло: Величко належав до найосвіченіших людей свого часу. У цьому легко переконує його літопис. Величко поклав собі за мету розповісти читачеві про всі найважливіші події в Україні, що відбувалися протягом семи десятиліть. Та це не звичайна хроніка, у якій просто фіксуються чи переказуються ті події. “Літопис” є воднораз і твором художнім, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує її важливими деталями, у численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей, сперечається з різними джерелами, докоряє своїм попередникам і сучасникам за їхні лінощі у вивченні історії. Все це пише справжній патріот, який і не приховує своїх настроїв та симпатій. У канву тексту автор вставляє уривки з художніх творів українських авторів, через те розповідь його щедро пересипана народними прислів’ями й приказками. Широко використовує Величко перекази й легенди, які на той час існували й відображали багато історичних подій, засвідчуючи сприйняття й оцінки їх простим людом України.
Літопис – книга про Україну, про її непросту долю, про її видатних і рядових людей. А водночас – і про самого Самійла Величка, який ніби на сповіді в читача розповідає про свою віру, надію, про свої прикрощі й болі, ділиться своєю мудрістю. Так, йому є не тільки що переказати з багатої та складної нашої історії, а й розповісти про себе. Однак, як людина надзвичайно делікатна, боїться надто зосереджувати увагу читача на власній персоні, і тільки вряди-годи виривається в нього емоційний вигук такого характеру.
Йому не пощастило побачити свою працю опублікованою – помер, полишивши величезний рукопис для майбутнього. І тільки 1848 року вийшов у світ перший том літопису, потім – другий, третій і четвертий. Значення цієї книги в українській історії та культурі просто важко переоцінити. Вона розповідає людям, до якого народу вони належать, чиї духовні діти. Літопис став настільною книгою всіх наших істориків, з нього черпали матеріал і духовну енергію найкращі наші письменники. Це – справді велика книга українського народу. Це – подвиг усього життя Самійла Величка. Хтось із великих сказав: “Усе минає, а слово залишається”. Це найбільше з див нинішнього світу, диво написаного слова, що мандрує через роки, століття, покоління.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)