С. Стеблін-Камінський о “Биографическом очерке жизни Йвана Петровича Котляревского…”
“У цей період свого життя,- за словами сучасника його,- бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже пильно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову українців, ніби готуючи себе до майбутньої праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоруського наріччя й побуту народного. Час показав, що це було безпосереднім навіянням поетичного обдаровання, було потребою його душі, і для задоволення творчості, що в ній вибухла, він обрав поему Вергілія, ніби помітивши
Сіли ми (…). Гість покуштував того, іншого і повів мову… тільки слухай; мабуть, кожне слово вражає якою-небудь правдою з книжки. Це вже до гробу велося в Івана Петровича, а в той час ніхто по всій Україні краще за нього кумедної приказки або анекдота не розповідав. Ну, а для цього приходив час, а то Котляревський неохочий був до розмов.
Всю середину перетрусив у собі од сміху дядечко, поки розповідав Іван Петрович, як три ярославські пошехонці з херсонського гарбуза собі хату зробили.
– Еге-ге! – ласкаво заговорив до гостя
– Можна,- відповів Іван Петрович,- і це діло знаю: все опанував помаленьку.
– Розбираєш сію вимову? – важно спитав мене Гера-сим Семенович.- Ну, пане Іване, катай! Тільки зворушливу, про яку-небудь билиноньку, сиротиноньку… або що.
Іван Петрович настроїв скрипочку, наготувався, піче-каткою без смичка зачепив струну й заспівав… повік не забуду! Ось наче все серденько розм’якло, сльозою плаче й співає:
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся: А як вийду за ворота – від вітру валюся, Ой бачите, що не плачу – самі сльози ллються… Від милого людей нема, від нелюба шлються… Нема мого миленького, нема мого сонця! Ні з ким буде розмовляти, сидя у віконця…
Далі В. Савінов розповідав, що коли розвиднілось, хлоп’ята вбігли до їдальні, щоб поласувати залишками вечері, але побачили свого дядька й незнайому людину. За ними стояла вихователька Марія Семенівна: “Вродлива, вже й дуже вродлива. Звела очі на вчителя і наче зомліла… Звів на неї і вчитель очі свої і наче теж зомлів… та як гляне на неї оком… Вона, моє серденько, потупилась, почала задкувати і двері шукати. Дивлюся, вже нема Марії Семенівни”.
Дядечко познайомив хлоп’ят з новим учителем і відпустив їх. Котляревському призначено спільну кімнату з оповідачем Стравою. Біля свого ліжка Іван Петрович побачив розмальовану скриньку, в якій були акуратно складені панські сорочки, рушники, простирадла. Все це наготувала й уклала, як він довідався, Марія Семенівна.
“- А що, друже,- запитав Котляревський, коли ми лишилися самі й лягли на ліжках, чи не та це панна Семенівна, що я бачив з малими хлоп’ятами в їдальні?
– Та сама,- кажу,- а що?
– Так. Я її зустрічав і раніше.
– Та невже. А де ж саме?
– Та коли у ваш гай з рушницею ходив, а вона з тими ж хлоп’ятами по гриби. Мабуть, у неї і серце таке ж гарне, як оченята й обличчя.
– Мабуть, сподобалась,- зауважую я.
– А от же сподобалась. Гадаю, що всю Україну сходити, а таких чорненьких оченят не зустрінеш. І років ще, вважаю, небагато?
– Двадцятий пішов, на другого спаса святкували народження. А що?
Іван Петрович помітив, як я усміхнувся при останніх словах.
– Не смійтеся,- сказав він,- на серці в мене не те,
Щоб якась пуста думка була. Воронь боже… А те, що
Кому життя мало щастя дарує, так тому ласка дорожча
За кохання.
Багато оповів мні тоді Іван Петрович про те, як доля його склалася. Всього не пригадаю. І майстер же був оповідати Іван Петрович як за молодих років, так і під старі літа. Буває дрібнички оповідає, а животи надриваєш зо сміху, а в самого обличчя пісне, пісно-спокійне таке, що боже мій!”
Далі розповідається, як одного разу поет нагадує про свої вірші, заховані на дні скриньки, і не знаходить їх. Спочатку Котляревський гадає, що їх викрали дівчата у пана К-го: “Півсерця з’їли, голову відняли! Початки моєї “Енеїди”…
“Смішно й шкода було,- оповідає далі Страва,- тоді дивитися на Івана Петровича. Роздягнений, з розкинутими набік руками, стояв він, тривожно шукаючи чогось праворуч і ліворуч… а в очах пробивалися сльози, і обличчя так пересмикувалось, наче його, голубчика, на розпечене залізо поставили.
– Де ж вони? – запитав він зажурено й сів на ліж
Ко.- Там душа моя, моя таємна пісенька… Уже й будуть
Вони, дівчата злющі, сміятися з того, з чого, може бути,
Плакав я не раз!.. Л?!
Тут він підозріло глянув на мене, що я трохи відсунувся від нього – мало не в щілину між ліжком і стіною.
– Адже,- притишено кажу йому,- дівчата скрізь дівчата; їх уже так і мати родить цікавими… Може, й наші покрали…
– Хто? Панна Семенівна? – наче злякано запитав він і кинувся до вікна: – Глядіть! – скрикнув пан Іван, рвонув мене за комір і поставив до лутки…”
…На галявині проти вікон сиділа панна Марія Семенівна й справді розбирала писані аркуші. Котляревський кинувся надвір, панночка до лісу. Страва побіг за ними й був свідком жартівливої розмови між ними. Зрештою Марія Семенівна повернула Іванові Петровичу його папери й пішла до хутора, наспівуючи “Сидів пугач на могилі – крикнув він пугу…”.
“Видно ж, вона прочитала, що я тут співав для неї?” – збираючи свої писані клаптики, промовив Іван Петрович.
Події розвивалися, поки одного разу ввечері Герасим Семенович, розшукуючи Котляревського, застав його разом з Марією Семенівною. Котляревський писав і вголос повторював:
Мій друже вірний, справедливий! Чи дуже любиш ти мене?
“Рядки ці,- оповідав Страва,- належали “Енеїді”, і потім, може, пригадуєте, були надруковані в п’ятій її частині, тільки дядечко справу цю зрозумів інакше. Герасим Семенович зрештою каже Котляревському: “…Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К-му; ось тільки рік мине його небіжчиці… Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі”.
Котляревський дуже пережив цю звістку, ліг на ліжко наче хворий, простягнув Страві руку на прощання, а вранці його вже не було…
Через рік на Новий, 1796 рік, Іван. Петрович надіслав Страві листа, в якому розповів про розмову з дядечком, просив передати потайки Марії Семенівні обручку на згадку про нього і свою адресу: “Сіверського карабінерного полку кадетові їв. Петр. Котляревському”.
За формулярним списком, зараховано його в кадети 1 квітня 1796 р. Минав тоді Котляревському 27 рік. Цілком можливо, що саме події, відтворені в спогадах Страви, змусили поета так пізно вступити на військову службу. 11 липня того ж року йому надано чин аудитора, а 9 квітня 1798 р. надано перший офіцерський чин прапорщика.
Уже із спогадів Страви, записаних В. Савіновим, ясно, що саме в роки вчителювання в поміщицьких маєтках Котляревський почав писати “Еиеїду”. З цим збігається свідчення самого Котляревського в листі до М. Гнєдича (27.ХІІ.1821). Звертаючись до нього з проханням сприяти виданню повного тексту “Енеїди”, він називає її “плодами двадцятишестилітнього мого терпіння й посильних трудів” (II, 85) і далі: “Я над малор(осійською) “Енеїдою” 26 літ баюшки баю…” (II, 85). Отже, маємо змогу майже точно встановити рік, коли Котляревський почав писати “Енеїду” – 1794 рік.
За тодішньою традицією, коли книжка була предметом розкоші, літературні твори переважно переписувалися. Нагадаймо, що всі твори Г. Сковороди, за незначними винятками, лишилися за його життя в рукописах. Так серед читачів поширилися й перші три частини “Енеїди”.
На 1798 рік припадає епохальна подія: у Петербурзі “иждивением М. Парпуры” видано книжку “Енеида на малороссийский язык перелициованная И. Котлярев-ским”, якою почалася нова доба в історії української літератури.
Як відомо, поет був невдоволений цим виданням “Енеї-ди”, в якому були допущені помилки і яке вийшло в світ без згоди автора; у першому авторському виданні (1809) він вставив у третю частину поеми (картина пекла) нову строфу:
Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику. Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку. Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать, Без сорома, без бога бувши 1 восьму заповідь забувши Чужим пустився промишлять
(2 votes, average: 4.00 out of 5)