Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює мене і моїх сучасників своїм трагізмом. Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї батьківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з найжахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які мають власну думку, власний
погляд на життя. Згадаймо літературу двадцятих-тридцятих років: “Широка страна моя родная…”, “Улица моя, дома мои…”, “А моя страна – подросток…”, де займенник “моя” уособлює думку всіх громадян. У такій країні – спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільними для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помираючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на рідкість чесна людина могла сказати: “мої твори”, “мої досягнення”, “мої невдачі”. Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили
світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після смерті автора. Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у країні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо, саме тому один із романів письменника, створений у 1928-1929 роках, носив назву “Копито інженера”. Слово інженер несло в собі ворожі значення, і цих значень було кілька. По-перше, це буржуазні інженери, що допомагали на радянських новобудовах, а значить – шкідники і шпигуни, по-друге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу – “специ”, по-третє, це жертви “шахтинської справи”, сфальсифікованої проти ряду радянських інженерів. Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права, адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто прирікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії літературної критики на його твори: позитивних – три, ворожих – двісті дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: “Дні Турбіних”, “Біг”, “Біла гвардія”. А хіба не знищено і саму інтелігенцію? “Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он исполнен совершенно добросовестно”,- так написав Михайло Булгаков про свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха виховувала громадян сірими й однаковими. Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але перлиною всієї його творчості став останній твір – роман “Майстер і Маргарита”. Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна по-різному трактувати вираз Воланда “Рукописи не горять”. Можна порівнювати з легендами, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести паралель з листом Михайла Булгакова “Уряду СРСР”: “Погибли не только мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я, своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик комедии и начало второго романа “Театр”. У вузькому розумінні, зрозумілому читачеві, роман “Майстер і Маргарита” був новим листом, який мав відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адресатові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким колись недоговорив, адже, за словами Воланда, “ваш роман принесет еще сюрпризы… Ничего страшного уже не будет”. Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не зберігав “про запас”, не приховував, він намагався висловлювати їх на сторінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930 році, звучать гордо: “Я не шепотом в углу выражал свои мысли”.
