Рукописи не горять (за романом М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”)

“Рукописи не горять” – із цією вірою у вперту, силу мистецтва вмирав письменник Михайло Булгаков, всі головні добутки якого лежали в ту пору в ящиках його письмового стола неопублікованими й лише чверть століття через одне за іншим прийшли до читача. “Рукописи не горять”, – ці слова як би служили авторові закляттям від руйнівної роботи часу, від глухого – забуття передсмертного й найдорожчого йому праці – роману “Майстер і Маргарита”. І закляття подіяло, пророкування збулося. Час став союзником М. Булгакова, і роман

його не тільки зміг з’явитися у світло, але й серед інших, більше актуальних по темі книг останнього часу виявився добутком насущним, нев’янучим, від якого не пахне архівним пилом. Взяти хоча б те, що якщо до роману М. Булгакова “Майстер і Маргарита” підходити традиційно, оперуючи такими звичними інструментами аналізу, як тема, ідея, жанр, то заблудишся в ньому за дві секунди, немов у дрімучому лісі. Ні в які схеми він не укладається.

Прочитана безліччю читачів книга, що викликала чимало суперечок, толкові, питань і здогадів, стала жити своїм життям у літературі. Виникло навіть щось начебто “моди

на Булгакова”. І все-таки, чому “рукопису не горять”, чому ця книга привертає увагу? По-моєму, завдяки все тієї ж незвичайності побудови роману, оригінальності сюжету. Є підстави назвати роман побутовим: у ньому широко розгорнута картина московського побуту тридцятих років. Але не менше підстав уважати його фантастичним, філософським, любовно-ліричним і, саме собою зрозуміло, – сатиричним. Нехай у романі не все виписано рівно й до кінця, увага будь-якого читача зупинить, я думаю, його форма – яскрава, захоплююча, незвична. Адже не зрячи ж, прочитавши останню сторінку, випробовуєш спокусу почати перечитувати книгу заново, вслухуючись у мелодію булгаковської фрази: “У ту годину, коли вуж, здається, і сил не було дихати, коли сонце, розжаривши Москву, у сухому тумані валилося кудись за Садове кільце, – ніхто не прийшов під липи, ніхто не сіл на ослін, порожня була алея”.

Навряд чи найдеться читач, що візьме на себе сміливість затверджувати, що знайшов ключі до всім загадкам, що таяться в романі. Але багато чого в ньому відкриє, якщо хоча б швидко простежити десятилітню історію його створення, не забуваючи при цьому, що майже всі твори Булгакова народилися з його власних переживань, конфліктів, потрясінь.

Не випадково в романі з’являється легенда про Ієшуа, тому що в житті письменника був свій Понтій Пілат. І письменник розумів, що рано або пізно буде розп’ятий. Але, видно, тепліла в ньому надія на здоровий глузд “прокуратора”, на можливість взаєморозуміння. І, може бути, представлявся йому така суперечка, який у романі, уже після страти філософа, Пілат бачить у сні: “Вони ні в чому не сходилися один з одним, і від цю їхню суперечку був особливо цікавий і нескінченний”.

Так чи інакше, але цілком можна затверджувати, що саме власна доля змусила письменника згадати новозавітну біблійну історію й увести неї в роман. У перших його начерках ще немає ні Майстри, ні Маргарити, а диявол з’являється в Москві поодинці, без звиті. Але починається дія так само, як в остаточному виданні:
Сатани із двома літераторами явно раповської користі. Він розповідає їм цю біблійну історію з таким старанням, немов домагається, щоб співрозмовники його в дзеркалі тих старожитніх подій, у рішеннях синедріону й прокуратора Іудеї побачили й свій, рапповський, бузувірський фанатизм.

Але Булгаков не порівнював себе з Ісусом, хоча й сповідав ті ж принципи, те ж добро й справедливість. Майстер (як його по праву можна назвати) не прагнув це проповідувати, він скоріше розчищав дорогу для добра за допомогою отрутного жала сатири. І в цьому він більше те саме що Воланду, якого й робить головним персонажем роману.

Але для чого ж тоді з’являється в романі Майстер? А для того, щоб створити п’яте, набагато більше струнке Євангеліє, чим новозавітне. Але головне – у його викладі ця історія стає до того поземному живий, що в її реальності неможливо засумніватися. І в глибині свідомості народжується зовсім божевільна думка: ні, це не Сатана, не Воланд, а сам Булгаков, перш ніж у ролі Майстра сісти за письмовий стіл, “особисто був присутній при всім цьому”. Зробивши Майстра своїм двійником, подарувавши йому деякі перипетії своєї долі й свою любов, Булгаков зберіг для себе діяння, на які в Майстра вже не було сил, та й не могло бути по його характері. І Майстер одержує вічний спокій разом з Маргаритою й повсталої з попелу рукописом спаленого їм роману.
И я с упевненістю повторюю слова всезнаючого Воланда: “Рукописи не горять”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Рукописи не горять (за романом М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”)