Рубинштейн Лев Семенович
Рубинштейн Лев Семенович (р. 1947) – поет, есеїст, автор статей, присвячених літературі й мистецтву. Закінчив філологічний факультет МГПИ. Працював у бібліотеці. Самостійну літературну манеру знайшов у середині 70-х рр. До перебудови публікувався в самвидаві й за кордоном (“А – Я”, “Ковчег”, “Отут і там” і ін.), російською мовою й у перекладах. У роки гласності вийшли його вірші на картках “Мама мила раму”, “Поява героя”, “Маленька нічна серенада” (1992); старі й нові тексти Рубинштейна друкують “Літературний огляд”
Лев Рубинштейн по своїй психофізичній природі – музикант. Він чує мир, і чує його як “розсипаний” текст, у якому перемішані обривки всіляких дискурсов. Засобами структурування цього “розсипаного” тексту стає в поета принцип каталогу (див.: 165), уперше
“Кожна картка – це й об’єкт, і універсальна одиниця ритму, що вирівнює будь-який мовний жест – від розгорнутого теоретичного посилання до вигуку, від сценічної ремарки до обривка телефонної розмови
“Чергуванню карток відповідає чергування мовних фрагментів, що ясно демонструє особливе відношення до мови – не як до способу опису миру, а як до предмета опису. Але відношення до мови як до предмета, як до об’єкта свідомості не властиво. Сприйняття звично зсковзує з такого предмета – тобто відмовляється сприймати його предметно. Реальність, що встає за словами, як правило, відчутніше реальності самих слів. І для того, щоб удержати сприйняття на цій грані переходу (як би зафіксувати погляд на склі, а не на завіконному просторі), потрібні якісь прийоми, допоміжні операції. Вони свої в кожного автора цього кола. У Рубинштейна основний прийом такого роду – фрагментація. Фрагмент – занадто малий простір, свідомості не вистачає в ньому місця, щоб розбігтися й вискочити за межі чисто язикового сприйняття. До того ж у процесі читання текстів Рубинштейна відбувається дуже різке чергування фрагментів зовсім різних мов: від повсякденний^-повсякденного-вульгарного-повсякденного до рафінованого вченого сленгу. Звичайно це літературні квазицитати самих різних стилів і жанрів, причому одні жанри часто виступають під видом інших – як би переодягаються в чужі одяги”, – пише Михайло Айзенберг.
Відбір фрагментів здійснюється за принципом метонімії: частина заміщає собою ціле – дискурс, до якого належить; відбираються “готові об’єкти”. Фрагменти здобувають знаковий характер. Хоча в добутках поміняють один одного різні голоси, це не голосу конкретних людей, вони належать всім і нікому. “На місці одного автора виявляється безліч авторів-персонажів, замість однієї особистої мови – безліч чужих мов. Язикові матриці, використовувані поетом, відбивають стирання індивідуальностей, нівелювання душ, служать засобом характеристики феномена масової свідомості (“Алфавітний покажчик поезії”, “Поява героя”, “Шестикрилий Серафім”, “Усюди життя” і ін.).
А Рубинштейн, по власному визнанню, і працює “не стільки з мовою, скільки зі свідомістю. Вірніше, зі складними взаєминами між свідомістю художньою-художнім-індивідуально^-художнім і свідомістю загальнокультурним. Звідси це мерехтливе відчуття свій^-чужої мови, присутності-відсутності автора в тексті…” 352, с. 233.
Зведені воєдино, певним чином вибудувані, обривок^-обривки-фрагменти-обривки повсякденного розмовного мовлення, що належать як би тисячам анонімних осіб, відтворять язикове оточення, у якому ми щодня існуємо і яке в силу його звичності майже не зауважуємо. Більше того, поет “умудряється реагувати эстетически на те, що іншим заважає слухати. Автора цікавить не що, а як: як мовлення исхитряется обходитися без слів?”. У кожному добутку в поета особливе завдання, що визначає й відбір фрагментів, і загальне інтонаційно-емоційне звучання. Нерідко Рубинштейн використає лейтмотив або систему лейтмотивів, які кріплять каркас “карткового” тексту. Таке, наприклад, вірш “Усюди життя” – добуток, у якому нормативні подання про сенс життя зіштовхуються сненормативними.
Поет перефразує відомі рядки Миколи Островського “Найдорожче в людини – це життя. Вона дається йому один раз, і прожити її треба так, щоб не було болісно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палив ганьбу за подленькое й дріб’язкове минуле й щоб, умираючи, зміг сказати: все життя й всі сили були віддані самому прекрасному у світі – боротьбі за звільнення людства” 312, с. 254, скорочуючи їх до слів “Життя дається людині”. Різні продовження одержує ця фраза залежно від мети висловлення й від відношення до даної проблеми мовця. Одна справа, коли учасники “дискусії” демонструють знання офіційного канону, відпрацьовуючи в ході телезапису різні варіанти виступів, інше – коли діляться життєвими враженнями між собою. У першому випадку переважають формулювання, близькі до більш-менш точних цитат із класичних добутків, журнальних і газетних статей, дидактичної літератури:
Життя дається людині, говорять, щоб він неї проніс, не розплескавши… Життя дається людині, щоб жити, щоб мислити й страждати, і перемагати… Життя дається людині – от він і жити квапиться й почувати поспішає..
Неважливо, що з наполегливістю пластинки, що заїла, повторюються загальні місця, а думки великих попередників опошляються; неважливо, що проголошуються квазиистини, що роблять комічне враження:
Життя дається людині на все життя!
“Тексти” Рубинштейна легко грати, вони розпадаються на безліч “сценок”, що поволі відтворять “сюжет” самого життя. Компонування віршованих фрагментів близькі до принципів музичної композиції. У самому приблизному виді вона може бути описана як серія етюдів, що спочатку розвивають єдиний лейтмотив, за тим ведучих кожний свою партію, “накладивающихся” один на одного й, нарешті, до фіналу початківців загальну тему, що так і залишається незавершеної. Звичайно, реальна “оркестровка” значно складніше: їй властивий момент непередбачуваності, імпровізаційності, що дозволяє передати природну невимушеність плину життя
Ризикнемо висловити припущення, що Рубинштейну відкрилася трагедія мови, зовсім “износившегося” до результату XX в. у зв’язку з експансією засобів масової комунікації. Мир дійсно став масою (як писав X. Ортега-и-Гассет), відбулося й “омассовление” мови. Концептуалистскую діяльність Рубинштейна й інших росіян постмодернистов можна розглядати як спробу порятунку того в словесній культурі, що ще можна врятуватися
(1 votes, average: 5.00 out of 5)