Розвiнчання романтики бiльшовицької революцiї новелою “Я (Романтика)” Миколи Хвильового
Новела “Я (Романтика)” М. Хвильового – твiр складний. У ньому переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, тепер М. Хвильовий постає перед нами як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Тому у його новелах часто протиставляються два часовi плани – брудне сьогодення i омрiяне майбутнє або оманливе минуле. Усе високе, романтичне, гарне спiввiдноситься з минулим або майбутнiм, iдеали свої вiн шукає лише там.
Новела “Я (Романтика)”
“Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку за шию своєї матерi i притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню.”
Схожих картин можна знайти безлiч як в iсторичних, так i в церковних книгах. Бо явище фанатизму не з’явилось тiльки з появою комунiзму. Ще Володимир Даль дав таке визначення “Фанатизм – це брутальне, завзяте марновiрство замiсть вiри, гноблення iнакомислячих iм’ям вiри.” то ж фанатизм
Найстрашнiше те, що фанатизм створює стереотип, а не фанатикiв. Фанатичнi люди, яких одиницi, лише керують безлiччю дегенератiв, роботiв. До яких, з часом, належатиме i “Я”. Вони будуть жити за принципом “так треба” i бiльше нiчого “…гноблення iнакомислячих iм’ям вiри”, – як влучно сказано. Вбивства, кров, сльози iм’ям свiтлого майбутнього?! Людина насправдi стає рабом, рабом фанатизму. Неначе немовля, сприймає вона усi вказiвки i постанови партiї. Це життя в туманi, а тому – неповноцiнне життя.
Фанатизм – це опiум, навiть гiрше, навiть жахливiше. Тих, хто обходить його стороною, чекає фiзична смерть, а тих, хто вiддає себе йому – духовна смерть.
У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i тим фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романти ку, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, “главковерха чорного трибуналу комуни”, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю невiдворотного вибору. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Вiн розумiє, що “воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв”.
Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не пiддається виправданню. Епiзоди новели свiдчать проте, якi неприємнi цi люди герою: “В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: “так треба”; “у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що не раз мусив стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки”.
Але засудити дегенерата – це означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов’язок перед матiр’ю – i революцiйний обов’язок, служiння найдорожчiй iдеї.
У новелi вiдбувається страшна трагедiя – абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин – убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв. Непрощенний грiх героя “Я (Романтика)”, цей злочинний вираз антигуманностi – не мiг наблизити прекрасну легкосиню дальзагiрню комуну.
На рiках невинної кровi не могло постати гуманне суспiльство – це тверезе попередження звучало iз уст не лише М. Хвильового, а й багатьох письменникiв “розстрiляного вiдродження”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)