Розкриття образа: Родіон Розкольників і Наполеон
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” був уперше опублікований у січні 1866 року. Його сприйняли багато хто як один з найбільших психологічних романів світової літератури. І із часу виходу у світло роману за Достоєвським міцно затвердилася слава письменника-психолога
Серцевину роману становить психологічна Історія злочину і його наслідків. Але головний герой – незвичайний злочинець. Убивство процентщици Алени Іванівни Родіон Розкольників робить під впливом своєї теорії
Розкольників – студент, змушений через відсутність
Розкольників – чесна, розумна й обдарована людина. Живучи в тісній комірці, схожої на труну, вона завжди страждав від голоду й убогості, болісно сприймав приниження матері й сестри. Спостерігаючи життя бідноти, Родіон усвідомлював, що не тільки він, але й тисячі інших людей приречені на вбогість, безправ’я й ранню смерть. Разом
Розкольників не хоче, як більшість людей, мовчазно коритися й терпіти. Але тоді він повинен довести собі й навколишньої, що він не “тварина тремтяча”, а подібний до історичних особистостей. От це й приводить героя роману до злочину, у якому він бачить випробування, необхідне для того, щоб визначити, чи належить він до природи “незвичайних” людей, або йому залишається терпіти, як і іншим “звичайним”.
Розкольників не може спокійно дивитися на чужі нещастя. Гостро сприймає він оповідання Мармеладова, переживає за зганьблену дівчину, дуже боляче йому було читати лист матюкай
Героєві хочеться всім допомогти, і мішенню для вбивства він вибира ет бабу-процентщицу, що здирала із всіх бідняків останні гроші. Намагаючись довести свою винятковість, Розкольників у своєму бажанні допомогти всім забуває про тих людей, яким допоможе, і не думає, які думки й почуття викличе в них допомога, отримана ціною вбивства. Це також є однієї з помилок його теорії. Ненависть до баби в Раскольникова народилася з найпершого відвідування. Автор малює лихварку “з вострими й злими” очами, із шиєю, “схожої на курячу ногу”. Усе в ній здається Раскольникову противним. Після вбивства Достоєвський уже по-іншому показує нам її: “… Баба, як завжди, була простоволоса. Світлі, із проседью, ріденькі волосся її були заплетені в ріденьку кіску”.
Таким художнім прийомом автор виражає свій осуд учинку героя роману. Нехай до вбивства Раскольникова примусили обставини, нехай баба нічого гарного не зробила людям, але адже вона – людина, і проводити “експеримент” на ній нельзя.
Незважаючи на свою теорію про право сильної особистості на злочин, Розкольників викликає в мене почуття жалю. Все своє життя Ф. М. Достоєвський шукало шляхи до “широкого й вільного буття вільних людей”.
Тому він і залишає свого героя на порозі “підступного життя”. Воістину ідея загальної погибелі, філософія руйнування заради руйнування, своєрідний сатанізм свідомості, бесовство. Якби ми захотіли відшукати коріння такої свідомості, то повинні були б прийти до двох його підстав, до поділу людства на дві категорії – панів і рабів по природі, з різними, властивими кожної з них системами цінностей, у тому числі й етичних. “Є мораль панів і мораль рабів”, – скаже Ницше, але скаже вже після Раскольникова, після бісів Достоєвського, і скаже зовсім не тому, що прочитає їхньої теорії й буде випливати ім. Немає. А тому, що Достоєвський, малюючи своїх бісів, уже передбачав і настання ніцшеанства, і більше віддалені ідеї цілком реальних історичних беснований. У свій час Достоєвський чи проголошувався не вчителем або навіть просто попередником Ницше. Насправді “володар дум” буржуазної свідомості кінця XIX – початку XX століття – лише один з героїв Достоєвського, що як би вийшов з його роману “Біси”, що реалізувався в самій дійсності
Поділ людства на дві категорії й визнання лише за однією з них права на панування прямо зв’язано й з наступним кроком – з визнанням себе самого, власного “я” центром миру й мірою всіх речей, тобто знов-таки з бесівською свідомістю егоцентризму
” чиСвітла провалитися, або от мені чаю не пити?” – вопрошает герой “Записок з підпілля” Достоєвського й з демонізмом обивателя ответствует: “Я скажу, що світла провалитися, а щоб мені чай завжди пити”. Тому що, по переконанню підпільного демона,”людині треба одного тільки самостійного хотіння, чого б ця самостійність не коштувала й до чого б не привела”. Свідомість героя “Записок”, що розділяє увесь світ на дві категорії: “я” і “вони”, – не його особистий винахід. Він скоріше сам жертва цієї свідомості, ніж його творець. Князь Валковский з “Принижених і ображених” – аж ніяк не принижений і не ображений, на відміну від того ж героя з підпілля. Але його філософія життя, по суті, та ж, що й у героя з підпілля… Усе для нього дурниця. Не дурниця лише єдине: “я сам. Усе для мене, і увесь світ для мене створений… Я, наприклад, уже давно звільнив себе від всього пута й навіть обов’язків. Люби самого себе – от одне правило, що я визнаю… Каяттів совісті в мене не було ніколи. Я на все згодно, було б мені добре”.
“Возлюби самого себе” – ідеал і програма не тільки героя з підпілля й Банківського, але й дозвільного Свидригайлова, і людини справи – Лужина. Але от Розкольників живе жагучою мрією про благо для ближніх, своїх хоча б, та й для всього людства в ідеалі. Але й він в ім’я блага розділяє людство на дві категорії (те ж в основі своєї поділ, що й у Великого інквізитора), і він бере за ідеал свавілля особистості (Ликург, Солоний, Магомет, Наполеон), що “право має” вирішувати, кому жити, а кому вмерти. Найбільш чарівної в цьому змісті була, звичайно, особистість Наполеона. Розкольників – злиденний студент. Наполеон не був жебраком. Але по природі своєї злочину того й іншого родинні, хоча й, природно, разномасштабни.
Писарєв у свій час затверджував, що Корінь злочину Раскольникова в його вбогості, але сам Розкольників міг би відповісти йому словами, сказаними їм Соні Мармеладовой: “Знаєш… що я тобі скажу: якщо б тільки я зарізав з того, що голодно був, то й тепер би щасливий був! Знай ти це!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)