Розкриття образа Давидова у романі “Піднята цілина”

Михайло Олександрович Шолохов був безпосереднім учасником і свідком колективізації на Доні. Спостерігаючи за роботою робітників-путиловцев Баюкова й Плоткина, він зумів згодом створити правдивий характер посланця партії, двадцатипятитисячника Семена Давидова. За плечима в Давидова сувора школа життя: батька за участь у страйках засилають у Сибір, ще хлоп’ям Семен іде працювати на завод. “І білизна сестричкам стирати, і штопати, і обід готовити, і на завод бігати” – усе повинен був робити підліток, коли нестерпний нестаток звів

у могилу мати. Він пройшов флотську службу, воював у громадянську війну, потім знову працював слюсарем на Путиловском.

Звідти по путівці партії пішов “піднімати село”. Давидов увесь час пам’ятає, що він – робітник, намагається не упустити високу честь пролетаріату, “тримати на найвищому рівні”. Великою школою з’явилася для нього громадянська війна, у ній загартувалися його стійкість і мужність. “Не з такого ми – більшовики – тесту, щоб з нас хто-небудь міг фігури робити! Мене в цивільну юнкера били, та й то нічого не вибили! – заявляє він на зборах після “жіночого бунту”.

Давидов

відрізняється прямотою, чесністю, цілісністю натури. Він твердий і принциповий у відстоюванні інтересів народу. Вислухавши історію Тита Бородіна, Давидов відповідає: “Чого ти нам жалісні оповідання підносиш? Був партизанів – честь йому за це, кулаком став, ворогом зробився – роздавити! Які можуть бути розмови?” На вигуки й погрози невідомих злопихателей Семен відповідає різко й рішуче. Він не боїться смерті, за справу партії готовий іти до кінця: “…я за свою партію, за справу робітників всю свою кров віддам!”

Давидов не дуже грамотний, учитися йому не довелося, але він ретельно читає політичну літературу, наполегливо намагається розібратися в суспільному житті, у цьому йому допомагає класове чуття

Нелегко було Давидову – потомственому робітникові, що ніколи не займався сільським господарством,- керувати колгоспом нелегко було людині, що виросла серед щирих друзів, зрозуміти складну й суперечливу душу селянина. Хутір з його таємницями людських душ був для Давидова “складним мотором нової конструкції”, у якому йому обов’язково треба було розібратися, і тільки більшовицька наполегливість допомогла йому в цьому. Гаряче серце й інтуїція працюючої людини, заповнюючи недолік досвіду, підказували йому правильне поводження. Під час “жіночого бунту” Давидов, посміюючись спочатку, а потім ледве стримуючи лють, перестерігає развоевавшихся жінок

” – гражданочки! Дорогі мої ухажерочки! Ви хоч ціпками-те не бийте – просив він, пощипуючи найближчих бабів, а сам нагинав голову й через силу посміхався… – Бабуся! Тобі помирати пора, а ти б’єшся,- намагався отшучиваться Давидов”.

Поступово Давидов здобуває досвід господарського керівника, він уміє підняти маси й повести їх за собою. Коли в бригаді Любишкина погано йшла оранка, що раніше не видали плуга Давидов навчився орати й організував соціалістичне змагання

Віддаючи роботі увесь час і сили, Семен не зумів улаштувати своє особисте життя. Простий і нехитрий, він легко потрапив у мережі, розставлені практичної Лушкой, наївно сподіваючись: “Утягну неї в суспільну роботу, упрошу або змушу зайнятися самоосвітою”. Інакше зложилися відносини з Варей Харламовой, він полюбив ц чисту й відкриту душу

Загинув Давидов так само геройски, як і жив. Зайва обережність була не в його характері. “Шаленість хоробрих – от мудрість життя!” – ці слова з “Пісні про Сокола” Горького можна повною мірою віднести до Семена Давидову, що жив і отдали найдорожче за щастя народу. Давидова можна визнавати або не визнавати героєм, але не поважати неможливо.

Про долю народу в роки колективізації М. Шолохов розповів у романі “Піднята цілина”. Сьогодні відомо багато гіркого й страшного про тім часі, про трагічні долі “старанних” селян, яких держава знищували “як клас”. Тривожні ноти пролунали в “Піднятій цілині”. М. Шолохов писав свій роман по гарячих слідах подій, що відбувалися в селі й докорінно перевернули її: ліквідація кулаків, масовий рух селянства вколхози.

Важко знайти людину, що не стежив би із хвилюванням за драматичними епізодами становлення колгоспу в Гремячем Балці, труднощами життя Семена Давидова, Макара Нагульнова й Андрія Разметнова, не глузував з жартів діда Щукаря.

Основа сюжету полягає в тому, що в село було послано двадцять п’ять тисяч кращих робітників-комуністів, тому що це була сама відповідальна ділянка роботи. Такими посланцями партії виявилися Давидов, Нагульнов і Разметнов.

Слюсар Семен Давидов виступив у ролі організатора колективного селянського господарства. “Прямо від верстата – у колгоспні начальники”. Про сільську працю нічого не знає, “готовий за наказом партії й урожай двічі в рік знімати, як у Єгипті”, зате збройний райкомівськими інструментами й розпізнає кулака по образі, знайомому з газетних статей і агітаційних листків. З легкістю обвинувачує він своїх опонентів, які хоч якось намагаються стримати його “коллективизаторский” запал, ураховувати непростий “сучасний момент”. Він не сумнівається в правомірності розкуркулювання. Колгоспники ходять по дворах, забирають все нажите не одним поколінням за багато років, переписують посуд, одяг, меблі, ламають замки на скринях і коморах, знімають одяг навіть із самих хазяїв, але не мерзне серце Давидова. Навіть Андрій Разметнов відмовляється йти розкуркулювати, “з детишками… воювати”. “Так хіба ця справа?.. Або в мене серце із самородка?” – говорить він. Але власне нещасне дитинство заважає Давидову побачити лихо чужих дітей. В образі Давидова з’єдналися трагедія людини не на своєму місці й трагедія села

Макар Нагульнов – секретар Гремяченской партосередку. Він пройшов через світову війну, “гази нюхав, був отруєний”, геройски боровся в Громадянську війну. Війна стала головною справою його життя, там “життя гріш ціна, і Богові гріш ціна”, це й отруїло Нагульнова не менше газів. Через десять років після війни Макар усе ще воює, для нього вже іншого життя бути не може. Їхніми опонентами є супротивники Радянської влади. Яскравим їхнім представником є Яків Лукич Островнов.

Яків Лукич Островнов, будучи прекрасним хазяїном і досвідченим агрономом, що робив всі “по науці”, у романі зображений між двох вогнів: Давидовим і Половцевим. Островнов був у хуторі не з бедних і, звичайно, був проти колективізації й колгоспів, тому-те він і погодився виконувати наказ Половцева розвалювати колгоспне господарство. Але, як теперішній хазяїн, що любить свою справу, вона не міг постійно шкодити справі. У роботі він забувався, рух і стурбована суєта хутора робили йому щиру приємність. У болісній роздвоєності душі жила ця людина, що робить дивні вчинки, що метається між страхом викриття й ненавистю до нової влади. У романі дана не тільки недвозначна оцінка комуністів – творців колгоспу, але й відбиті її конкретні форми, наприклад спогаду Нагульнова про те, як він агітував середняків вступити в колгосп – примусом і наганом. Та й вся історія гремяченского колгоспу, зображена письменником, не створює враження благополуччя її членів

В “Піднятій цілині” мир показаний як би в іншому вимірі: козаки немов втратили голос, жодна пісня не звучить у хуторі протягом усього дії – не те що в “Тихому Доні”. Можна згадати про велику кількість людських смертей протягом порівняно невеликого роману. Наприклад, за вісім місяців життя в хуторі померло одинадцять чоловік, і тільки дід Агей умер природною смертю, крім того, згадується про смерть ще двадцяти чоловік

У ряді епізодів роману відбиті такі прояви звірства й жорстокості, яких не було в “Тихому Доні”, наприклад, Копрових, смерть матері Островнова. Враження від цих сцен підсилюється тим, що вони уведені в атмосферу звичайної, навіть буденної, життя. У фіналі роману звучить схвильоване слово автора, присвячене героям: “…От і відспівали донські солов’ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульнову, отшептала їм пшениця, що поспіває, отзвенела по каменях безіменна річка, що текет звідкись із верхів Гремячего байраку… От і всі!”