Романтизм як світовідчуття і напрям у мистецтві
XIX СТОЛІТТЯ
Романтизм як світовідчуття і напрям у мистецтві
Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в “енському гуртку”, що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками енських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу
Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного
У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) – і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, якщо вона, наче звичайне плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути “дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум’я!”. Гюго не приваблював образ ані торгівця – скнари і шахрая, ані буржуа – розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої “Східних поем” і “Манфреда”), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Ернста.
Старший сучасник Байрона та Шеллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історію творять люди з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні та національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.
З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається межа між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту.
У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Усесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Якобом та Вільгельмом Грімм.
Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи (“Золотий горнець”, “Життєва філософія Кота Мурра…”, “Крихітка Цахес”), Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом, – не забава, а, як сказав Г. Гейне, “приголомшливий крик жаху на дев’ять томів”. Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.
У СІДА романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера – це п’ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.
Теоретично обгрунтувавши основні принципи романтизму, письменник Віктор Гюго втілив їх у своїх драмах і романах (“Ернані”, “Король бавиться”, “Марія Тюдор”, “Собор Паризької Богоматері”, “Знедолені”, “Людина, яка сміється”), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.
Відома письменниця Жорж Санд – палка прихильниця жіночої рівноправності (“Індіана”, “Валентина”, “Консуело”).
Загальними рисами романтичного типу творчості є:
– прагнення до суб’єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості “натовпу”, що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;
– тяжіння до надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;
– міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики.
Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці XIX ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямів кінця XIX – початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), займав він почесне місце також і поруч із модернізмом XX ст.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)