Романтичні й реалістичні тенденції в російській літературі першої третини XIX ст
XIX СТОЛІТТЯ
Романтичні й реалістичні тенденції в російській літературі першої третини XIX ст.
Для літератури першої половини XIX в. притаманна швидка зміна художніх напрямів. Панівні естетичні принципи встигали кілька разів трансформуватися протягом життя одного покоління.
На початку століття в Європі й у Росії формується романтизм – течія в літературі й мистецтві, для якого характерний особливий інтерес до неординарної особистості, самотнього героя, який протиставляє себе, світ своєї душі навколишньому світові. Для романтиків
Інакше як романтичними не можна назвати ранні твори Олександра Сергійовича Пушкіна (1799- 1837) і Михайла Юрійовича Лермонтова (1814-1841).
Пушкін належить до тих письменників, чий творчий шлях був відзначений звертанням до різних художніх напрямів. Як уже було сказано, ранній Пушкін – романтик, у його творах можна навіть виявити деякий вплив сентименталізму. Водночас його вважають родоначальником російського
Традиції Пушкіна в літературі продовжив його молодший сучасник М. Ю. Лермонтов. Ранні твори Лермонтова – це переважно любовна лірика. Однак згодом у його поезію поряд з темою трагічного, нещасливого кохання входить громадянська тематика. Як і його великий попередник, М. Ю. Лермонтов у своїй творчості поєднав романтизм і реалізм. Поезія романтичної самітності й протистояння світові знайшла відображення в поемах “Мцирі” і “Демон”. Вершиною лермонтовського реалізму вважається роман “Герой нашого часу”.
Аналіз роману “Герой нашого часу” з погляду романтизму й реалізму показує насамперед схематизм та умовність самого принципу поділу авторів і їхніх творів на романтичні й реалістичні. Крім того, можна сказати, що романтизм і реалізм є не просто двома періодами в історії літератури, а вічними способами зображення світу й людини, причому найбільших художніх вершин досягають саме ті автори, які йдуть шляхом їхнього поєднання і створюють філософсько-психологічні твори із соціальною проблематикою. Таким і є роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”, який показує, що реалізм народжується не як заперечення романтизму, а як збереження й розвиток його переваг. Такі твори завжди вирізняються деякою нерозгаданістю й глибиною. Повне роз’яснення авторами вчинків і почуттів героїв, однозначність авторських висновків завжди знижує інтерес до читання, перетворює художній твір на дидактичний. А об’єднання двох творчих методів дозволяє творові жити вічно, змушуючи кожне нове покоління читачів не просто обговорювати його по-новому, але сподіватися на нові відкриття й у художньому світі твору, й у собі самих.
Подальший розвиток літератури був пов’язаний зі зміцненням позицій реалізму. Важливою віхою в цьому процесі була творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Його вважають першим письменником так званої “натуральної школи” в російській літературі, тобто тієї течії, яку згодом почали йменувати “критичним реалізмом”. Спадщина М. Гоголя різноманітна. Це й колоритні замальовки побуту поміщиків у повістях “Миргород”, і наповнені фантастичними й казковими мотивами українського фольклору “Вечора на хуторі біля Диканьки”, і містичні “Петербурзькі повісті”, у яких гротеск, фантастика (“Ніс”) сполучаються із пронизливо реалістичним зображенням життя затиснутої обставинами “маленької людини” (“Шинель”), У 1835 р. Гоголь закінчив комедію “Ревізор”, сюжет якої підказав йому Пушкін. Комедія без позитивного героя, в образах злодійкуватих провінційних чиновників вона демонструвала портрет усієї чиновно-самодержавної Російської імперії. Не випадково фраза городовика у фінальній сцені: “Над ким смієтеся? Над собою смієтеся” сприймалася як адресована в зал для глядачів. Своєрідним поєднанням сатири й лірики, реалізму й гротеску є незавершений твір М. Гоголя “Мертві душі”, названий самим письменником поемою.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)