Роман Шмельова “Сонце мертвих”
Він працював над “Сонцем мертвих”, живучи в Буніна в Трасі, переслідуваний нав’язливими спогадами. Із Трасу Шмельов писав 19/6 вересня 1923 року в Париж Куприну: “Думаєте, весело я живу? Я не можу тепер весело! І пишу я – хіба вуж так весело? На мить забудешся… Зараз якийсь мистраль дує, і в мені тремтіння усередині, і туга, туга… Доживаємо дні свої в країні розкішної, чужий. Усе – чуже. Душа^-те рідний ні, а ввічливості багато… Усе в мене погано, на душа^-те”.
Визвавшая захоплені відгуки Томаса Манна, А. Амфитеатрова, переведена
Глибше інших що оцінив шмелевское творчість філософ і критик І. А. Ільїн сказала:
“У Шмельов-художнику схований мислитель. Але
“Що страх людський! Душу не розстріляєш!..” (“Світло Розуму”). “Ну, а де правд-те теперішня, у яких державах, я вас запитаю?! Не в законі правда, а в людині” (“Про одну бабу”). “Ще залишилися праведники. Я знаю їх. Їх небагато. Їх зовсім мало. Вони не поклонилися спокусі, не торкнули чужої нитки – і б’ються в петлі. Животворящий дух у них, і не піддаються вони нищівному каменю” (“Сонце мертвих”)”.
Як видно, проти російської людини Шмельов не озлобилася, хоч і багато чого в новому житті прокляв. І творчість в останні три десятиліття його життя, безумовно, не може бути зведене до узкополитическим поглядів письменника. Про Шмельова цієї пори – про людину й художника – писав 7 липня 1959 року авторові цих рядків Борис Зайцев: “Письменник сильного темпераменту, жагучий, бурхливий, дуже обдарований і подземно назавжди пов’язаний з Росією, зокрема, з Москвою, а в Москві особливо – із Замоскворечьем. Він замоскворецким людиною залишився й у Парижі, ні з якого кінця Заходу прийняти не міг. Думаю, як і в Буніна, у мене, найбільш зрілі його добутки написані тут. Особисто я вважаю кращими його книгами “Літо Господне” і “Богомілля” – у них найбільше повно виразилася його стихія”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)