Фауст. Ім’я походить від латинського слова faustus – щасливий, удачливий. Образ Ф. супроводжував Гете усе життя, первинний нарис трагедії “Прафауст” відноситься до 1773-1775 рр.; трагедія в цілому була завершена в 1831 р.(останні поправки були зроблені Гете незадовго до смерті, в 1882 р.). У міру того як просувалася робота над трагедією, образ Ф. придбавав усе більш грандіозний філософський вимір. У остаточному варіанті трагедії Ф. виступає як представник усього людства, його неприборканого жадання життя, волі до знання, творення і творчості. Надзвичайні
масштаби майбутньої драми з’ясовуються вже в “Пролозі на небі”, де за душу Ф. починають суперечку небеса і пекло. Господь Бог і Мефістофель. Гете сам відмічав подібність цього прологу з біблейської “Книги Иова”, де про душу Иова сперечаються Бог і сатана. Упродовж усієї трагедії Ф. проходить через ряд метаморфоз. У першій частині з’являється Ф., великодосвідчений учений і мудрець епохи Реформації, який опанував усі науки свого часу але глибоко розчарувався в книжковому знанні. Він хоче осягнути “всесвіту внутрішній зв’язок”. Але саме цього не може дати абстрактна наука. Ф.
тісно у своїй робочій кімнаті, він пристрасно рветься до людей, до живої природи. Ми бачимо його на прогулянці, серед простолюддя, і в спілкуванні з природою(сцена “Біля воріт”) : на цих прогулянках Ф. супроводжує Вагнер, його педантичний, обмежений учень. Тема “Ф. і природа” – одна з ключових тем усього твору. Ф. – людина сильних, титанічних поривів(не випадково його образ так захоплював Гете в юності, коли він працював над трагедіями “Прометей” і “Магомет”). Саме безмежна пристрасть Ф. до оволодіння таємницями природи, до знання, до досягнення світу і людей примушує Ф. погодитися на договір з Мефістофелем. Головна риса Ф. – вічне занепокоєння, тому він висуває особливу умову договору : біс виграє лише у тому випадку, якщо Ф. побажає “зупинити мить”. Але Ф. упевнений, що цього ніколи не буде. Відтепер Ф. належить пройти через ряд спокус і чуттєвих спокус. Спочатку – це груба пиятика в льосі Аэрбаха. Потім чарівний напій, виготовлений на кухні відьми, повертає йому молодість і юний нестримний запал. Одно з найважливіших подій першої частини – зустріч Ф. з Маргаритою. Любов до цієї юної дівчини перетворює і безмірно збагачує Ф., уперше після безплідних самотніх умствований в нім пробуджується проста людяність. Проте світ Маргарити занадто вузький для Ф., і в його душі виникає трагічне роздвоєння. Пристрасть до Маргарити і підступи Мефістофеля ведуть Ф. до тяжких злочинів: він повинний в загибелі матері Маргарити і вбивстві її брата Валентина. Після цього Ф. вимушений зі своїм супутником бігти з міста; Мефістофель залучає його до розгнузданого шабаш сатанинських сил(“Вальпургієва ніч”). Проте і в цей критичний момент, коли Ф., здавалося б, заплутався в тяжких гріхах, його воля до добра виявляється сильніше. Розкаяння в скоєному, безмірне співчуття до Маргарити в якійсь мірі очищають його душу, він робить відчайдушну, хоча і безнадійну спробу визволити Маргариту з в’язниці. Друга частина “Фауста” помітно відрізняється від першої; образ Ф. набуває тут принципово нового сенсу. Гете неодноразово підкреслював, що Ф. не лише є героєм твору в звичайному значенні слова, його образ потрібний для розуміння єдності трагедії. Усе більш розширюються – порівняно з першою частиною – сфери діяльності Ф. : це і державна діяльність, і філософські спори, і занурення у світ первинних еллінських віддань і міфів, грецької краси і, нарешті, невтомна творча праця, що відвойовує нові землі біля моря. Прагнення Гете охопити в другій частині величезний проміжок історії – від античності до першої чверті XІX ст. – примушує його постійно прибігати до алегорій. Працюючи над другою частиною, Гете в жовтні 1826 р. повідомляв В. Гумбольдту, що вона охоплює “три тисячі років, від падіння Трої до узяття Миссолунги”(міста, де помер Байрон).
