Роман А. Фадєєва “Молода гвардія&
З кінця 40-х – в 60-е г. г. у СРСР не було добутку більше популярного, чим роман А. Фадєєва “Молода гвардія” (1945). Він відповідав почуттям народу, що тільки що пережив трагедію війни й знавшего ціну, заплачену за Перемогу. Фадєєву вдалося романтичними художніми прийомами відтворити портрет покоління, чия юність довелася на вогненні роки
У цьому йому несказанно допоміг не тільки життєвий досвід і чуття художника, що зумів зрозуміти молодь, але й живаючи пам’ять про власну бойову юність, що забезпечило роману психологічну вірогідність.
На жаль, у грудні 1947 р. з’явилася редакційна стаття “Правди”, де говорилося: “З роману випало саме головне, що характеризує життя, ріст, роботу комсомолу, – це керівна, виховна роль партії, партійної організації”. Виступ “Правди”
Зберігаючи з 1946р., як реліквію, перше видання “Молодої гвардії”, автор цих рядків сподівається на широке його перевидання й вивчення
Фадєєв поклав початок бурхливому розвитку художньо-документального жанру в радянській літературі. Їм були обгрунтовані деякі його принципи. Як художник він розумів необхідність зв’язати узами любові-дружби Уляну Громову й Олега Кошового, але не міг цього зробити у виді певну документальність роману. У той же час йому довелося, витримуючи докори родичів, піти на деяке укрупнення характерів. Він скорочував число “другорядних персонажів”, мучачись навіть найменшими невідповідностями трагічному й кривавому сюжету життя
Фадєєв був не тільки письменником, але й людиною дії, з гарячністю отдающимся організаційній роботі в керівництві ССП. Він болісно переживав таку роздвоєність і тоді, коли, захлеснутий бюрократичними обов’язками, не мав можливості писати, але й за письмовим столом теж… 1953-1956 г. г. стали для нього часом переоцінки цінності, коли прийшло тверезе усвідомлення безплідності й незначності “незлічимих бюрократичних справ”, як писав він у передсмертному листі (23), що привело до найтяжкої кризи. “Коли підбиваєш підсумок життя своєї, нестерпно згадувати всі ту кількість окриків, вселянь, повчань і просто ідеологічних пороків, які обрушилися на мене”.
Але ще раніше він писав про це у великому листі А. Суркову, називаючи сформоване положення речей “знущанням над літературою” (22).
Після смерті Сталіна й, особливо, після ХХ з’їзду партії, Фадєєв не міг не почувати, що саме на нього, як на генсека ССП у роки сталінських репресій обрушується тепер не просто тягар відповідальності, що він переживав (хоча й намагався полегшити доля багатьох репресованих), але й “підлість, неправда й наклеп”. Привід до цього давало й відношення до нього нової влади: “… Протягом уже 3-х років, незважаючи на мої прохання, мене навіть не можуть прийняти”.
Самогубство Фадєєва багатьма сприймалася як заслужена відплата, як суд совісті. Але навіть якщо Фадєєв і випробував її борошна, те й це вигідно відрізняє його від багатьох літературних, а частіше окололитературних діячів, чиї імена тепер відомі, які доноси в НКВД зробили другою професією й самогубством не скінчили
Як би не ставитися зараз до фадеевским мотивувань свого фатального кроку, ясно, що дана їм характеристика положення літератури в тоталітарному суспільстві – підсумок пізнього й гіркого прозріння – абсолютно вірна й висловлена значно раніше оцінок наших днів. “Ще не знаючи про майбутнім при Хрущеве погромах мистецтва й літератури, Фадєєв пророчив їх, тому що від “самовдоволених нуворишів”, невігласів, як атестує нових правителів Фадєєв, “можна чекати ще гіршого, чим від сатрапа Сталіна”, і їхні бюрократичні звички, їхні висновки “супроводжуються погрозою все того ж кийка”.
“… Не бачу можливості далі жити, тому що мистецтво, якому я віддали життя свою, загублено самовпевнено-неосвіченим керівництвом партії”.
Епітафія трагічна й… повчальна
(1 votes, average: 5.00 out of 5)