Риси романтизму, мотив єдності природи і людини у творчості А. Міцкевича

Урок зарубіжної літератури 9 клас

УРОК № 46

Тема. Риси романтизму, мотив єдності природи і людини у творчості А. Міцкевича

Мета: поглибити знання про польський романтизм, романтичного героя; виразно читати та коротко характеризувати поетичні твори А. Міцкевича; розвивати почуття прекрасного та вміння аргументувати власні думки.

Обладнання: портрет А. Міцкевича, кросворд.

Тип уроку: засвоєння нових знань і формування на їх основі умінь та навичок.

Я з народом не мислю по-різному…

А. Міцкевич

ХІД УРОКУ

І. Актуалізація

опорних знань

– Перевірка домашнього завдання. “Методика взаємних запитань”

Запитання учні підготували вдома. Вони можуть бути адресовані як цілому класові, так і партнерові під час роботи у парі. Наприкінці цієї частини уроку учні із озвучених запитань обирають найцікавіші і пояснюють чому.

2. Робота над кросвордом

2) Літературний напрям, представником якого був А. Міцкевич. (Романтизм)

3) Назва міста, в якому Міцкевич працював учителем. (Ковно)

4) Назва міста, в якому Міцкевич здобув вищу освіту. (Вільно)

5) Назва першої збірки творів поета (1822). (“Поезія”)

6) Відома

поема Міцкевича. (“Гражино”)

7) Країна, де поет перебував на засланні. (Росія)

8) Поема, в якій зображено картини сільського життя Польщі – “Пан…” (Тадеуш)

9) Відомий драматичний твір Міцкевича. (“Дзяди”)

10) Місто, де похований А. Міцкевич. (Краків)

10. Місто, у якому поет провів останні роки життя, працюючи в бібліотеці. (Париж)

Ключове слово: назва містечка, у якому народився А. Міцкевич. (Новогрудка)

II. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. У травні 1822 року вийшла перша збірка віршів А. Міцкевича – “Поезія”. У передмові до неї автор формулює програму романтизму. Романтичною він називає таку літературну творчість, яка “серцем” проникає в думи і переживання простого народу. Народні пісні, сказання, легенди, на думку поета,- невичерпне джерело творчого натхнення. Література повинна відповідати на основні питання сучасників, передавати “настрої свого століття”. “Я з народом не мислю по-різному”,- пише поет. Саме про риси романтизму, мотив єдності природи і людини у творчості Міцкевича ми говоритимемо на сьогоднішньому уроці. (Учні записують тему та епіграф уроку.)

III. Робота над темою уроку

Виразне читання поезій А. Міцкевича

Балада “Рибка”

Учитель. Міцкевич розумів: для того, щоб виразити нові ідеї, щоб прогресивні думки стали надбанням народу, необхідні нові літературні форми. Молодий поет звертається до народної творчості, убачаючи в ній життєдайне джерело поезії. Так з’являються перші балади Міцкевича, що знаменують початок польського романтизму. Міцкевич у своїх баладах використовує сюжети народної поезії, фантастику казок і переказів. Але поета приваблювали в народній творчості не лише фантастика та яскраві образи. У народі Міцкевич бачив виразника гуманних почуттів, правдивих суджень, високого патріотичного духу. У своїх баладах він прагнув утілити народні поняття про справедливість, моральний обов’язок, патріотизм. 1822 року був виданий перший том творів поета, до якого увійшли його балади та романси.

Виразне читання балади “Лілеї” (або “Пролісок” )

Поема Міцкевича “Дзяди”

Учитель. Романтизм творів Міцкевича тісно переплітається з патріотизмом. Волелюбним патріотичним духом пройняті такі поеми, як “Гражина”, “Конрад Валленрод”, а драматичний твір “Дзяди” в романтичному, піднесеному й подекуди фантастичному вигляді відтворює історію Польщі. У передмові до другої частини Міцкевич пояснює назву поеми: “Дзяди – це назва урочистого обряду, що його справляє донині простий люд у багатьох місцевостях Литви, Пруссії, Курляндії в пам’ять “дядів”, тобто померлих предків”. Міцкевича полонила в цьому старовинному обряді не лише романтична таємничість, особлива роль долі у земних справах людей. У перших частинах “Дзядів” уже намічається соціальна схема, що надалі буде основною у творчості Міцкевича. Цей твір високого патріотичного звучання і могутньої образної сили, сповнений патетики і фантазії, з сильним героїчним характером, драматичними пристрастями і сценами, яскраво театральними, напруженими та гострими, до наших днів не сходить з польської сцени.

Виразне читання монологу Конрада (“Дзяди”, дія 1, сцена II, Імпровізація) (див. додаток)

Поема “Пан Тадеуш”.

Учитель. Поему “Пан Тадеуш” Міцкевич написав у Франції. Свій намір він пояснював так: “Я хочу зануритись у минуле, поки не блисне яка-небудь надія на майбутнє”. Пейзажі рідних місць, змальовані Міцкевичем з великою любов’ю, створюють живописний фон, на якому показані сцени полювання, старий дворянський побут, даються колоритні фігури сільського судді, графа, шляхтича Робака, російського капітана Рикова і центрального героя поеми – Тадеуша. У цій поемі автор обмежується зображеннями побуту, не порушуючи політичної проблематики, вона прозвучала як схвильована розповідь про далеку батьківщину.

Виразне читання уривку з поеми “Пан Тадеуш” (Пан Тадеуш, або останній наїзд на Литву)

IV. Рефлексія

IV. Колективна робота (запис у зошити)

Риси романтизму в поезії А. Міцкевича

IV. Романтичне сполучення протилежних начал, можливість глибокого внутрішнього перелому.

V. Волелюбні настрої, боротьба за утвердлсення національного мистецтва.

VI. Інтерес до життя народу тісно переплітається з інтересом до минулого своєї країни.

VII. Фантастика в баладах набула реального сенсу.

VIII. Кохання у баладника Міцкевича – це не тільки радість, але й насамперед страждання: такою є природа цього почуття.

1. Складання сенканів на теми “Природа”, “Людина”

1. Природа,

1. Первозданна, досконала,

1. Живить, надихає, стверджує,

1. Найвища істина на землі,

1. Гармонія.

1. Людина,

1. Незахищена, діяльна,

1. Шукає, страждає, любить,

Через страждання досягає досконалості, Творіння Бога.

IV. Домашнє завдання

Підготуватись до виразного читання напам’ять поезій А. Міцкевича; аналізувати сонети.

Додаток

Конрад (по довгім мовчанні):

Самотність – що ж співець? Що ви для. нього, люди?

Де той, хто з піснею мої збагнув би мрії,

Хто в ній вогонь душі моєї зрозуміє?

Нещасний, хто для вас хоч звук один здобуде!

Для співу звук, для дум слова – облудні шати,

З душі злітає мисль, щоб у словах постати,

Слова ж поглинуть мисль і вже тремтять над нею,

Немовби грунт хисткий над струменем підземним,

Хто глиб його збагне в тремтінні потаємнім,

Куди з його поплине течією?

Киплять в душі чуття, вирують і буяють,

Як кров в тіснинах жил, заховано бурхливі;

Та крові плин лише рум’янці позначають,

Лиш відгук почувань в моєму чути співі.

О співе мій, ти мов зоря за гранню світу!

Земному погляду до тебе в горні лона,

Хоч мав би й крила він хрустальні,- не злетіти.

Збагне він, Млечну Путь зустрінувши в ефірі,

Що то є сонць далекі грона,

Та їх не злічить і не змірить.

Мій співе, людських вух, очей тобі не треба, –

Плинь в глибині душі моєї,

Світи в височині над нею,

Мов струмінь у землі, мов зорі вище неба.

1. О боже, вислухай, і ти послухай, світе! –

1. Достойна пісня ця до неба полетіти. –

Я – майстер!

Я, майстер, простягаю руки!

До неба простягнув – і от кладу я руки

На зорі – клавіші гармонії скляної,

То буйним, то повільним рухом

Зливаю їх, ділю і сполучаю,

Мільйон тонів пливе; і в тонів мільйоні

Я кожен тон здобув і знаюсь в кожнім тоні;

Зливаю їх, ділю і сполучаю,

В акорди пишні, в строфи їх сплітаю,

В суцвіття блискавиць і райдуги ясної.

Ось руки я відняв, підніс над світу грані –

1. І зорі – клавіші спинились у мовчанніСпіваю – й слухаю ті співи,

Як вітру подуви протяжні і грайливі;

Життя людського в них вся гама пропливає –

В них стогнуть жалі, гнів говорить

І глухо їм століття вторять.

А кожен звук співає, і грає, і палає,-

В очах і вухах він у мене,

Як вітер, що колише хвилі;

Його в хмарині бачу білій,

У свисті чую літ його шалений.

Бога, природи то пісня достойна,

Творчості пісня велична і стройна,

Пісня така – то сила і дія.

Пісня така – то безсмертя надія!

Безсмертя чую я, його творити можу, –

А більшого ж ти і не створиш, боже?

Поглянь, як, мислі ці добувши з себе,

В слово втілю – і злітають,

Розсипаються по небі,

І вогнем горять і грають;

Хоч далеко – я їх чую,

Їх милуюся красою,

Відчуваю їх рукою,

Чую рух їх у спокою,-

Діти віщі, вас люблю я!

Мислі мої! Зорі мої!

Мрії мої! Вихри мої!

Я серед вас стою, як батько у сім’ї –

Всі ви мої!

Поети, я гордую вами

І вами, мудреці й пророки,

Яких прославив світ широкий.

Коли б і досі ви лишались поміж нами,

Коли б усі хвали і оплески бурхливі

За визнання належне ви признали

І слави давньої всі блискітки мінливі

Вам у вінках проміння засіяли,

То музика похвал і всіх вінків оздоби

Від багатьох віків і поколінь численних

Відчути не дали б вам радості, такої,

Як чую я в час ночі самітної.

Коли співаю сам в собі,

Співаю самому собі.

Так! Чулий, мудрий я, я сили повен нині,

Ніколи так ще не владав я нею,

Сьогодні мій зеніт, досяг я апогею.

Сьогодні знатиму – то міць чи лиш гординя.

Сьогодні день призначення для мене,

Сьогодні розгорну душі міцні рамена;

Така в Самеона мить була знаменна,

Коли сліпий стояв він в храмі, як в пустині.

Як скину з себе плоть, душа вся окрилиться

І зажадає льоту!

Із зоряного я зійду коловороту

Там, де природа й бог злили свої границі.

Я маю, маю їх – ці два крила орлині:

Від заходу на схід їх можу простягнути,

Тим – в час минулий, тим – в майбутній час сягнути,

І в вихрі почувань долинути до тебе

І дум твоїх збагнуть глибини.

1. О ти, про кого все чував, що ти є в небі, –

1. Я прилетів! Дивись, яка у мене сила,

1. Куди мої сягнули крила!

Та лиш людина я, вітчизні плоть лишив я

1. І серце їй лишив, бо щиро там любив я.

Моя любов – єдина в світі,

Вона не на одній опочива людині,

Як бджілка на рожевім квіті,

В столітті не однім і не в одній родині.

Люблю я весь народ! – В обійми я приймаю

Всі днів минулих, днів прийдешніх покоління,

Усіх до лона пригортаю

Як батько, приятель, як муж і як коханий;

Народу радість хочу дати,

Ним всесвіт хочу здивувати,-

Йому до щастя тут шукаю шлях незнаний.

У зброї мислі я сюди приходжу нині –

Тієї, що твій грім із неба викрадала,

Що в хід планет твоїх, в глиб моря проникала,-

Міць маю, що її не ждати від людини,

Те маю почуття, що як вулкан таїться

І тільки інколи словами задимиться.

Ту силу я знайшов не на деревах раю,

Де плід пізнання зла й добра перебуває,

Не в книжному оповіданні,

Не в чародійськім чаклуванні

І не в наук студіюванні.

Творцем на світ я народився,

І джерело снаги моєї

Там, де й могутності твоєї –

Для неї ти ще не трудився.

Не втратиш ти її, не втрачу й я своєї

Чи ти мені надав, чи сам узяв я око

Могуче, бистре: мить одна – і я високо.

Де недосяжна хмарка плине,

І чую ключ птахів, що лине

Ледь-ледь помітно десь в блакиті неозорій;

Захочу – й поглядом спиню їх у просторі,-

Хай ключ той співом тужно дзвонить,

Якщо не відпущу, твій вітер їх не згонить.

Як на комету я погляну в силі духу –

Їй, поки я дивлюсь, не відновити руху.

І тільки люди вічно винні,

Пусті, хоч духом і нетлінні,

Мені не служать, нас обох не знають –

Що в мене є і в тебе;

А я для них шляхів шукаю

Тут, в небі.

Тією владою, якій скорив природу,

Обняти хочу людську душу.

Як птицям я велю і зірок хороводу,

Так ближніми владати мушу.

Не зброєю – є зброя і на зброю,

Не піснею – росте вона загайно,

І не наукою – в ній досить гною,

Не чудом – це занадто незвичайно.

Ні, керувати чуттям, що має невід’ємно,

Всім керувати, як ти – велично і таємно!

Хай вгадують мої бажання,

Хто справдить їх – зазнає щастя,

А хто їх владі не піддасться,

Хай терпить муки до сконання.

Хай уподібниться людина мислі й слову,

Що з них для пісні я нову складу будову,-

Тож і твоя в цім, кажуть, влада!

Ти бачиш – я ні слів, ні мислі не пошкодив.

Коли б і душі так в мою ти дав обладу,

То пісню я живу створив би із народів

І більше, ніж твоє, зробив би диво –

Я б пісню заспівав щасливу!

Дай душі всі мені! Що в мертвій тій будові,

Що світом люд зове і звик її вславляти!

Я ще й не спробував, чи не здолає слово

Моє – будову ту зламати.

Та чую я в собі колись мою всю волю,

Тепер душа моя вся втілена в отчизні;

Вона – життя моє й дихання.

Отчизна, я – єство єдине, Зовусь мільйоном я, бо за мільйони ближніх

Люблю я і терплю страждання.

Дивлюсь на бідну батьківщину,

Як син той на отця, прикутого до плахи;

Я чую біль свого народу,

Як мати в лоні біль свого вчуває плоду.

В безумстві мучусь я, ти ж мудро і без страху

Керуєш в славі,

В суді – ласкавий,

І суд твій, кажуть, правий!

Як правда те, про що я, в світ оцей дитинну

Принісши віру, чув – що повен ти любові,

Що давши світові життя, йому готовий

Ти серцем батьківським світити путь незмінну,

Що серце чуле ти в ковчег приніс до звірів

І від потопу їх урятував чудесно;

Як не потвора ти, зароджена облесно,

Щоб віку не дожити і згинути безчесно,

Як чулості твоїй весь світ себе довірив

І мільйон людей, що просять порятунку,

Не мертвий підсумок пустого підрахунку,

Як ще любов на щось на цім потрібна світі,

Якщо не помилки вона є знак відкритий…

Мовчиш!.. Я глибину розкрив душі своєї.

Благаю – владу дай мені, дай хоч частину

Того, що на землі живить пиху невпинну,-

1. О скільки б щастя дав я часткою тією!

1. Мовчиш!.. Дай розуму, як серцю відмовляєш.

1. З людей і ангелів я – перший, сам ти знаєш!

1. І краще я тебе збагнув, ніж серафими,-

1. Достоїн вищої я влади і над ними.

Не правий я – скажи! Відкрив усе тобі я…

Мовчиш… На міць рамен твоїх твоя надія,

А вогнище моє – любов і болі;

Збиратиму його, щоб пломеніло,

Віб’ю його в обруч залізний волі,

Немов набій в жерло оскаженіле.

Озвись… а ні, то я своє знаряддя двину!

Хай світ не оберну в руїну,

Та горами струсне мій залп і океаном,

Бо пролунає він на все твоє створіння, Той крик, що з поколінь піде у покоління:

Не батьком світу є ти, а…

Голос диявола: Тираном!

Конрад стоїть хвилину, хитається і падає.

(Переклад М. Рильського)