Реферат. Шлях до незалежності

В історії українського народу є події, які мають надзвичайне значення, вони не втратили своєї актуальності і по сьогоднішній день. Однією з таких подій є проголошення Акту Соборності України 22 січня 1919 року, другою – здобуття незалежності 1991 року.

Упродовж багатьох століть наша держава очікувала на своє визнання, тому ідея всеукраїнської єдності ніколи не полишала наш народ, її витоки беруть свій початок за часів Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Віковічних проблем роздробленості і роз’єднаності торкається автор найяскравішої

літературної пам’ятки того часу – “Слова о полку Ігоревім”.

Після розпаду Давньоруської держави ідея державотворення зовсім згасла, і лише в роки Визвольної війни середини XVІІ століття формується державницька ідеологія, спрямована на всеукраїнську з’єднаність. Вперше її чітко висловив Богдан Хмельницький. Та з часом занепала й Українська козацька держава.

У XІX столітті почався новий період в історії України. Він пов’язаний з іменем Великого кобзаря Тараса Шевченка, що відіграв значну роль у формуванні світобачення нашого народу й сприяв становленню самовідданості українського

селянина.

Українська революція 1917-1920 pp. здійснила мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдиній соборній державі

Внаслідок революції утворилися дві демократичні держави – УНР та ЗУНР. Ініціатором державного возз’єднання українських держав виступила Українська Національна Рада. Директорія УНР призначила урочисте об’єднання УНР і ЗУНР на 22 січня 1919 року – в річницю ІV Універсалу Центральної Ради, яким була задекларована незалежність Української держави. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Отож цей день залишився назавжди в пам’яті свідомих українців. Однак об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу не було тоді доведено до кінця, головним чином, через агресію більшовицької Росії і Польщі.

Та це не зупинило справжніх поборників соборності. На території України групувалися різноманітні об’єднання, що продовжували боротьбу за возз’єднання української нації. Але зібрати усі українські землі докупи стало під силу лише могутній державі, якою був тоді Радянській Союз.

Після краху радянської імперії Україна стає вільною. Але лише 24 серпня 1991 року вона святкувала свою незалежність.

Отже, Україна має величну історію, її минуле, овіяне славою, здобуте кров’ю і потом наших дідів. Я народилася на цих безмежних просторах, і мені надзвичайно дорога ця земля. Немає в світі нічого кращого за рідний край, де поряд з тобою живуть батаки, друзі, просто люди. Це залишається на все життя. Я не розумію тих, хто від’їжджає за кордон, кидаючи свою державу напризволяще. Вони зраджують її. Та у чому полягає головний чинник, що сприяє цьому? На маю думку, у цьому винен не тільки економічний стан нашої країни. Десять років тому Україна стала незалежною. Але як можна будувати державу без історії, культури і мови? Мова – це життя самого народу. Переборюючи утиски і приниження і навіть заборони, мова наша оживала, спалахувала, дивуючи світ своєю красою. А що діється зараз? Як часто, слухаючи по радіо трансляцію засідання або якесь інтерв’ю, ми обурюємося мовними помилками, якими рясніють тексти доповідей, промов і виступів. Я шаленію, коли чую, як який-небудь депутат принципово відмовляється від нашої святині, за яку боролися і гинули найкращі сини та доньки України.

Причина – неповага до нашої державної мови. Отож-бо люди почали взагалі забувати її, забувати нашу славетну історію, от і від’їжджають з цієї країни у пошуках кращого майбутнього. Душа нації – мова, потихеньку вмирає. Мені хочеться, Щоб у душі кожного з нас без примусу, як життєва потреба, за покликом серця і душі відродилася наша мова – скарбниця культури.

Тоді наша Україна по-справжньому відчує себе рівноправною серед інших народів. Мої надії почали підтверджуватися тоді, коли одного сонячного дня я взяла до рук газету, на першій сторінці якої було надруковано: “Хто знає рідну мову найкраще?” По-перше, мене здивувало слово “рідну”, по-друге, те, що це був конкурс з української мови. Це свідчить про те, що наш уряд дає стимул підростаючому поколінню для вивчення української мови. А нещодавно під гаслом “За єдину Україну, за освічену націю!” відбулася прес-конференція ректорів вищих навчальних закладів Харківської області, де були обговорені питання, пов’язані з перспективами розвитку харківського вузівського регіону, шляхи вирішення проблем соціального захисту студентської молоді та заходи щодо удосконалення студентського самоврядування. Цього року мені вступати до вузу, тому я сподіваюсь, що відбудуться зміни на краще і проблема освіти в Україні вже зрушила з мертвої точки.

Майбутнє кожної країни – це діти. У навчальних закладах зараз навчаються мільйони свідомих українців, вони вивчають українську мову, що нині не заборонена, її історію. Українізація нашого народу – це перший крок до кращого майбутнього України.

Відбулися чергові вибори до парламенту. У всіх газетах та передачах йдеться про те, що можна чекати на позитивну динаміку практично по всіх напрямах соціально-економічного розвитку країни.

Чи реально це? Різні показники нічого не доводять. Українська нація за декілька століть російської агресії звикла, що уряд завжди брехав і усі цифри були підроблені. Так вважали і вважають усі навколо мене. Та наочним доказом того, що Україна за десять років своєї незалежності нарешті перехилила чашу терезів у напрямі розвитку, є збільшення показника народжуваності в п’яти регіонах України. Хоча позитивні результати невеликі, слід вважати, що економічний стан населення поліпшився. З цього приводу я поцікавилася досягненнями Харківщини у минулому році. І добряче здивувалася. За попередніми підсумками сільськогосподарського року область ввійшла до першої трійки, отримано рекордний врожай. У промисловому комплексі розпочався процес оздоровлення підприємств, збільшилися обсяги виробництва в машинобудуванні, нарощуються інвестиції в основний капітал, збільшено обсяги житлового будівництва, здійснюється обласна програма газифікації села, а найголовніше, влада не приховує численних проблем, що потребують розв’язання.

Якби мене спитали, з ким або чим я можу порівняти свою Батьківщину, я без вагань би відповіла: тільки з людиною – живою істотою, що на даному етапі розвитку – лише підліток, якому ще треба засвоїти багато життєвих уроків. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі. Радію, коли українські делегації їздять до розвинених країн з метою встановити побратимські стосунки і повертаються додому з успішними результатами, радію, коли українці шанують пам’ять видатних синів і до чок України, що поклали своє життя за краще майбутнє, коли постають із забуття віковічні традиції наших предків. Та ніби щось щемить у серці, коли розумієш, що такі відчуття виникають тільки у молоді, в руках якої – доля славетної держави. На жаль, більша кількість ровесників моїх батьків та старих людей, яким не виплачуються пенсії та заробітна платня, склали руки. Це й зрозуміло, їм набридло так жити, постійно боятись когось чи чогось.

Звідусіль чуєш, що Україна – це невдалий задум. Із цим я не можу погодитись. А що ви зробили для того, щоб це було не так? Гордість і біль відчуваю в душі за долю моєї країни. Наша молода держава поступово входить у світові економічні структури, намагається розвивати торгівлю із західними державами. Я розумію, що необхідно піднімати вітчизняну економіку, виробляти більше якісної продукції для наших людей, не наповнювати наші ринки імпортними товарами. Та чого ж не розуміють інші?

Сьогодні над небом моєї землі сяє сонце, задивляються в чисте небо сині очі річок та озер. Родюча на зерно і таланти українська земля даватиме й інших синів та дочок, які продовжуватимуть робити все, щоб зміцнювати добробут нашої Батьківщини, щоб ніхто не зміг подолати її.

Я мрію, щоб у нас, як і в США, коли звучить гімн держави, усі тримали руку на серці, гордо і щиро плакали. Я хочу, щоб стосунки між людьми були добрими і щирими, щоб між людьми не було ніякої злості, ніякої заздрості, щоб кожен прагнув зробити щось гарне для своєї Батьківщини, хочу, щоб вона стала країною, гідною своєї історії, своєї слави, свого величного імені.

Так, звичайно, нам ще далеко до створення нового вільного суспільства, що не знає лиха. Рано буде про це говорити ще не один рік, а може, й не одне десятиріччя.

Адже будувати – не нищити, особливо якщо предмет будування – це держава. Ми належимо до нової генерації. Нам будувати нову Україну. Наш святий обов’язок – відродити Батьківщину для новітньої слави, для щастя, для злагоди.

Я бачу осяйне майбутнє нашої країни. Здається, що мине небагато часу і ми без сумнівів і вагань будемо відстоювати право нашої України увійти у число найбагатших країн світу. Веселі діти та їхні батьки не цуратимуться рідної мови. Цей час незабаром прийде. Україна на правильному шляху, її розвиток набирає обертів. Особисто я вірю у краще майбутнє свого народу та своєї країни. Тому я маю право з гордістю заявити: “Я – українець!”.