Реалiзм (лат. realis – речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст
Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом
З кiнця 20-х XIX ст. термiн “реалiзм” починає вживатися французькою критикою стосовно “нової школи” у лiтературi, на вiдмiну вiд “лiтератури iдей” (класицизм) та “лiтератури образiв” (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою “Реалiзм” (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику “Реалiзм” (1857) i журналi “Реалiзм” (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.
У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи “античний реалiзм”, “ренесансний реалiзм”, “просвитницький реалiзм”, “реалiзм XIX ст.”, “реалiзм XX ст”; iншi пов’язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї “реалiзму без берегiв”, “наївного реалiзму”, “магiчного реалiзму”, видiляють “етнографiчно-побутовий реалiзм”, нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.
Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.
Звернення просвітницького реалізму до зображення життя “третього” й “четвертого” станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з’явитися тільки в низькій комедії. Позбавлені класицистичної ієрархії та канонічності жанри стають відкритими. Важливе місце належить так званим середнім жанрам, поштовх до розвитку яких дала епоха Відродження. Відображення буття в його цілісності, орієнтація на життєву правдивість, посилення пізнавальної функції літератури ставлять у просвітницькому реалізмі на перше місце жанри, що перебувають у сфері сущого. Культ аналітичного розуму, посилення ідеологічної функції за послаблення функції естетичної (перевага ідеї над образом) висувають у просвітницькому реалізмі на перше місце епічно-оповідний ряд жанрів, головним змістом яких є зображення людини й суспільства (середовища) як об’єктивної реальності у формах самого життя.
Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.
Пріоритет раціоналістичного підходу не сприяв розвиткові ліричних жанрів. Просвітницький сенсуалізм слід розуміти не як перевагу в літературі ліричного стурменя, а тільки як адекватність сприйняття світу, його вірогідно-етнографічне відображення. Бідність жанрів лірики (в поезії переважає ліро-епіка) пояснюється ще й тим, що в просвітницькому реалізмі в центрі уваги були не індивідуальні характери та дослідження їхньої психології, а зображення долі людини, родових і станових її рис.
В українській літературі в перші десятиріччя ХІХ ст. жанровий синкретизм зовсім не був статичною сукупністю художніх форм. У системі жанрів виявлявся той саморух літературного процесу, який свідчив про опозицію до раціоналістичної ієрархії жанрів, про пошук найадекватніших форм художнього зображення національного життя.
Просвітницький реалізм призвів до активізації народних художніх форм, що беруть початок іще в ХVІ ст. Про тісний зв’язок із народною естетикою свідчить своєрідне схрещення віршової літературної байки з прислів’ям, приказкою, анекдотом, казкою; народні ліричні та ліро-епічні пісні й балади позначаються на композиції, структурі й поетиці драми, народні жартівливі пісні – на жанрі комедії та водевілю. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм.
На перше місце в літературі виходять так звані низькі жанри класицизму, що в своєму існуванні зазнають великого впливу народнопоетичної стихії, – бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова Драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з’являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)