Реалістичний роман XIX ст
XIX СТОЛІТТЯ
Реалістичний роман XIX ст.
Провідне місце в літературі XIX ст. належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В. Г. Бєлінському право говорити про народження “драми у формі повісті і роману”.
Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових
Реалістична література, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. З огляду на це показовий Чарльз Діккенс – життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю (“Пригоди Олівера Твіста”, “Крамниця старожитностей”, “Домбі і син”, “Холодний дім”, “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”). Очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст. великі французькі романісти Стендаль і Бальзак.
Художник-психолог Стендаль умінням аналізувати найтонші відтінки
Главою реалістичної школи 30-40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою “Людська комедія”. Письменник хотів створити “Людську комедію” такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була “Божественна комедія” Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.
Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася “затиснути своє серце між власною крамничкою і власним травленням”, надихнула його на створення чудових романів (“Мадам Боварі”, Виховання почуттів”, “Проста душа”, “Саламбо”).
Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.
Визначної майстерності досягла в цей період французька новела, її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме. У ньому багато що від романтиків – письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям (“Матео Фальконе”, “Таманго”, “Кармен”, “Коломба”).
Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана: “Пампушка”, “Дядечко Мілон”, “Бранці”, “Два приятелі”, “Дуель” та ін. Новели його в основному ліричні, а романи (“Життя”, Любий друг”) викривають цинізм, ницість, дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.
XIX століттю належать й інші видатні літератори і письменники: французи Альфонс Доде (“Дивовижні пригоди Тартарена з Тараскону”) та Еміль Золя (двадцятитомна серія романів “Ругон-Маккари”, котрі сам письменник визначив як “природну і соціальну історію однієї родини в епоху Другої імперії”); бельгійський прозаїк Шарль де Костер (“Легенди про героїчні, потішні і славні пригоди Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах”); датський казкар Ганс Христіан Андерсен; великий польський поет Адам Міцкевич (який прославився насамперед своїми баладами і лоемами – “Дзяди”, “Гражина”, “Конрад Валленрод”); болгарський письменник Христо Ботев; угорський поет Шандор Петефі. Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка – Сполучені Штати Америки: Едгар Аллан По (дивовижні оповідання про подорожі, детективні оповідання, фантастика), поети Генрі Лонгфелло (“Пісня про Гайавату”) та Волт Вітмен (поет-новатор, який прагнув оспівати всю багатоманітність життя, бо все гідне бути оспіваним: і паровоз, і Бруклінський міст, і негр-утікач, і кожний листочок, і кожна травинка…); нарешті, славнозвісний письменник-гуморист Марк Твен (Семюель Ленгхорн Клеменс): чудові гумористичні оповідання, дитячі книжки, сатиричні повісті (“Янкі при дворі короля Артура”) і автор майстерних оповідань зі щасливими кінцями О. Генрі (Вільям Сідні Портер).
Підбиваючи підсумки, можна сказати наступне: кожний представник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об’єднує низка загальних рис, а саме:
– історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);
– соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;
– “саморозвиток” характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)