Кілька днів поспіль лив дощ. Я не виходила з дому. Стоячи на балконі, я слухала його шум, дивилася з вікна на каламутні потоки, які неслися по дворовому асфальту. Стовбури дерев були чорними, здавалося, вони просочені вологою. Сумно було. Уранці визирнуло сонце, небо сяяло блакиттю, і, як це буває влітку, волога миттю почала випаровуватися. Нарешті можна прогулятися. Я поспішила у парк. Де-не-де на стежках були калюжі, але й вони танули майже миттєво. Повітря було напоєне ароматом свіжої зелені, пахло травами, землею, невідомими мені дикими квітами.
Птахи раділи чудовому дню. На одному із кленів я помітила білку, шо якось швидко зникла. На деяких стежках лежало листя кленів і в’язів, збите дошем. Раптом я зупинилася. На асфальті, який уже був сухим, я побачила вологу тоненьку смужечку. Вона перетнула всю нещироку стежку. Враження було таке, ніби хтось умочив пензель у воду і провів ним по асфальту. Але хто ж цей дехто? За кілька кроків я знову побачила схожий слід. І раптом загадка розкрилася. Вологий слід за собою залишав равлик. Після дощу тут равликів дуже багато. Вони чомусь переповзають через асфальтову стежку. Деякі ще не встигли її переповзти. Я розхвилювався:
адже не кожен перехожий зверне увагу на равлика і може легко його роздавити. Я підняла одного равлика і перенесла у траву. Потім побачила ще одного. Нахилилася над ним, щоб краще роздивитися. Довгасте тіло нагадувало мені листячко верби. Равлик ніби застиг, наче на щось чекав. До його панцера приліпився шматочок травинки. Я взяла равлика в руки. Він одразу ж почав зіщулюватися, намагаючись сховатися у овій будиночок.
“Справжнісінький колобок”, – подумала я. Опустила й цього равлика у траву. Прийшовши додому, я вирішила написати попередження для відвідувачів парку: “На цій стежині після дощу багато равликів. Будьте уважні!”
