У жалобні дні загибелі Пушкіна, коли юрби народу ще не відринули від особняка на Мийці, обидві столиці облетіли гнівні й трагічні рядки : Загинув поет! – невільник честі – Упав, оклеветанный поголоскою… Так Росія знайшла нового великого поета – Михайла Юрійовича Лермонтова. Знайшла, щоб через чотири роки оплакати його загибель. Доля Лермонтова – страшна трагедія російської літератури. Його талант, його величезний дарунок не встиг себе. Поетичний мир М. Ю. співвідноситься з пушкінським. У ранньому періоді Творчості він наслідує
великого попередника, у зрілому ж постійно сперечається з ним і їхніми голосами сперечаються два Росія – додекабристская й миколаївська. Сперечаються два типи світосприймання. Пушкіна спрямований до будинку, до тепла, затишку, його цінності в людському житті. Любов до батьківщини – любов до рідного вогнища, Михайлівському, куди так прагнув поет. Все це чужо Лермонтову. Доля з дитинства складалася так, що будинку не було. Рання смерть матері, змушена розлука з батьком змушували чувстовать себе бездомним. Події зовнішнього життя підсилили трагедію зруйнованого будинку й неможливістю щастя. В основі його
поезії – тема самітності, роз’єднаності людей. Його герой говорить особливою мовою, у якому слово “любов” означає зраду, “дружба” – зрадництво, “надія”- ілюзію. Він коштує один під різким і холодним вітром епохи. Ні на кого не сподіваючись і не від кого не очікуючи співчуття. Він один проти безлічі, неспроможний проти сили. Але не зломлений, не відмовився від боротьби, хоча розуміє й безнадійність. Він вічний мандрівник у часі й просторі. Вірші Лермонтова – це майже завжди напружений монолог, щира сповідь. Образ поета в лірику М. Ю. Л. – це образ художника – пророка, одушевленого божественним “дієсловом”. Він приречений на нерозуміння, безславний кінець або трагічну загибель, тому що залучено у фатальні конфлікти. Вірш “Смерть поета” принесло авторові широку популярність. Воно виражає глибоке потрясіння від извкстия про загибель Пушкіна. Образ поета в ньому протипоставлений юрбі. Він самотній, спрямований до високого ідеалу, повний достоїнства, волі, сміливості. Поет повстав проти долі й загинув у цій боротьбі. Світло, що протистоїть поетові, – це поголоска, суспільства, недосконалий земний мирю. Поет оклеветан, його життя супроводжують “дріб’язкові образи” , гоніння, порожні похвали, наклеп, неправда, підступництво. В останніх рядках виноситься головне обвинувачення катам поета, що коштує “у трону” . Ліричний герой обвинувачує їх у тім, що вони допустили вбивство, стали катами “волі, генія й слави” . Особистість художника, що повстав “проти думки світла”, у цьому вірші надзвичайно піднімається. У вірші “Поет” Лермонтов порівнює кинджал, що перетворився в “іграшку золоту”, з положенням поета в “століття зніжений”. Колись кинджал “дзенькав у відповідь мовленням образливим”. Тепер він позбавлений змісту свого існування. Кинджал багато прикрашений, але став бессславным предметом. Такий і поет. У минулому поезія була зброєю, що мала влада над людьми. Поет повинен виражати “думки шляхетні”, викривати “блискітки й обмани” сучасності. Вірш закінчується питанням, у якому звучить і обурення, і заклик до дії: “Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?” Вірш Лермонтова “Пророк” начебто продовжує однойменний пушкінський вірш. Намір пророка додержуватися божої волі розбивається об людське нерозуміння. У їхніх очах він читає тільки злість і порок. Ліричний герой біжить у пустелю. Він зрозумілий для всієї природи. Пророка слухають зірки, йому покірна “тварина земна” , з усім миром природи він перебуває в гармонії. Але його ученья, чисті пориви не торкають серця людей. Він не має сил перемогти злість і залишається гордим, непереможеним серед ворожого миру. У величезне століття, госящий розум, волю, Лермонтов володів гордим серцем, палкістю почуттів. І прагнув повернути миру втрачену їм гармонію, красу, силу любові.
