ПУБЛІЙ ВЕРГІЛІЙ МАРОН – ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР

ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР

ПУБЛІЙ ВЕРГІЛІЙ МАРОН

Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави.

М. Зеров. “Вергілій”

Вергілііі жив у важкі для Риму часи. Тривала нескінченна громадянська війна, палали лани та села, лилася кров, брат ішов на брата… Та чим міг допомогти своїй державі фізично слабкий і хворий на сухоти поет? Лише творчістю. І він робив усе для звеличення Риму, для майбутнього своєї Батьківщини.

Спочатку світ побачили “Буколіки” (39 р. до н. е.), де поет не лише уславив Октавіана, як

миротворця, і римську землю, “великую матір врожаїв”, та її трудівників, а і яскраво описав (4-та еклога) майбутнє народження непорочною матір’ю якогось хлопчика, який мав повернути людству “золоту добу”, що християни тлумачили як провіщення народження дівою Марією Ісуса Христа. Вергілія назвали “християнином до Христа”, а славетний Данте в “Божественній комедії” обрав його, поганина, своїм провідником у християнському Пеклі та Чистилищі. Успіх “Буколік” був приголомшливим, Вергілій став першим пером Риму.

На цій хвилі він отримав замовлення Октавіана на створення виховного

(дидактичного) епосу. Адже за час війни римляни звикли тримати в руках меч, а не плуг. Війну треба було припинити, і Октавіан власноруч зачинив ворота храму бога часу Януса, відчинені вже близько століття. За старовинним ритуалом, римські володарі розчиняли їх на початку війни і зачиняли після її закінчення. Тож Вергілій віддав сім років (36-29pp. до н. е.) створенню “Георгік”, поеми про важку роботу землеробів.

Сходження Вергілія на вершину слави чимось нагадує шлях казкового героя, який виконує три завдання. Останній, третій твір – знамениту “Енеїду” – він писав упродовж цілого десятиліття (29-19 pp. до н. е.). Український поет М. Зеров мав рацію, зауваживши, що Вергілій звеличив три речі: кий (знаряддя пастухів у “Буколіках”), плуг (знаряддя землеробів у “Георгіках”) і мідяний шолом (бойовий обладунок вояків в “Енеїді”).

Писати твори “на замовлення” складніше, ніж “за натхненням”. Однак, за влучним висловом однієї французької дослідниці, створюючи “Енеїду”, “Вергілій гріб проти течії, постійно оглядаючись на Гомера”. Уже сучасники називали його “римським Гомером”.

Іти проти течії завжди важко. А Октавіан, хоча й делікатно, але підганяв Вергілія, неначе відчуваючи, що жити тому залишилося недовго. Августу був потрібен твір, який би узаконив його одноосібне право на римський трон. Проте, зрештою, Вергілій написав твір, який уславив не Октавіана, а Рим, тобто національний героїчний епос. Тож головним героєм “Енеїди” є не персонаж, ім’ям якого названо твір, а велика Римська держава.

Принципову різницю між епосами Гомера й Вергілія добре видно з порівняння щитів Ахілла й Енея. Якщо на першому зображено Всесвіт, яким його уявляли елліни, то на другому – “римського роду тріумфи… і незчисленні усі послідовно проваджені війни”, тобто історію Риму.

Для творчого натхнення Вергілій відвідав місця, де відбувалась описана Гомером Троянська війна. Він вірив у те, що навіть споглядання моря, яким колись пливли ахейські кораблі, додасть йому творчої наснаги. Проте зміна клімату стала для нього фатальною. Поет помер, полинувши в безсмертя. Наостанок він наказав спалити рукопис “Енеїди”. Але, як відомо, рукописи не горять…

Літературне відлуння

Микола Зеров

ВЕРГІЛІЙ

Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий,

З дитинства ніжного колисаний селом,

Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом

І знявся до вершин нечуваної слави.

Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий

Побачив кращий вік і проспівав псалом,

Як спочиває світ під цезарським орлом

У лагіднім ярмі безсмертної держави.

Той час минув – і Рим, і цезарів діла

Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

Та він живе, і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

БУКОЛІКИ

ЧЕТВЕРТА ЕКЛОГА

…Час вже надходить останній по давніх пророцтвах

Кумейських1;

Низка щасливих віків на землі починається знову.

Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;

Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять,

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

В консулування твоє, Полліоне, це станеться чудо,

Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:

Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крові,

Від ненастанних тривог земля відпочине стражденна.

Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо.

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,

Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.

Кози самі понесуть молоко з полонини додому;

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій – змій, і все зілля отрутне загине

І ассирійський амом2 ніби килимом землю укриє.

Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,

Батькову славу пізнаєш і мужності міць непохитну, –

Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,

Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,

Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.

Дещо лишиться, проте, із давніших гріхів та нещастя.

Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;

Рало по лону землі борозною глибокою пройде.

З’явиться Тіфіс новий, і юнацтво добірне, відважне

Славну збудує Арго і в криваві походи полине.

З військом хоробрим Ахілл проти нової вирушить Трої.

Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш, – чи бачиш:

В морі не видно вітрил, кораблі соснові не возять

1 Пророцтва Кумської Сивіли (в “Енеїді” вона веде Енея підземним царством), що дала царю Тарквінію Гордому т. зв. “Сивілині книги”, де, за переказами, записані долі Риму та світу. Вони зберігалися в храмі на Капітали.

2 Амом – рослина, з плодів якої виготовляли бальзам.

Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям,

Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;

Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатар.

Дивні, надходьте, віки! До своїх веретен нахилившись,

Присуд сповняючи Долі, так випряли Парки нехибні.

Час вже обняти тобі руками дитячими владу,

Вибранцю милий богів, Юпітера славний нащадку!

Глянь, як на радості всесвіт дрижить, як радість проймає

Море, і простір землі, і безодню глибокого неба;

Глянь, як подвиглось усе назустріч майбутнього віку,

О, коли б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,

Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!

Ні, проти мене не встояв тоді б ні Орфей-ісмарієць,

Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали

Калліопея – Орфею, а Лінові – Феб гарнолиций.

Навіть і Пан, коли став би зо мною до суду аркадців,

Навіть і Пан-чарівник признав би мою перемогу!

Хлопчику любий, навчися ж вітати, всміхаючись, матір:

Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.

Хлопчику любий, навчися! Кого-бо не пестила мати,

Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

1. Яким змальовує майбутнє в четвертій еклозі Вергілій? 2. Кого з персонажів давньогрецької міфології він згадує? Чому? 3. Порівняйте четверту еклогу Вергілія з Книгою пророка Ісаї (11, 6-9). Про що свідчать ці спільні мотиви? Відповідь аргументуйте.

ЕНЕЇДА

Прямуючи з Трої до Італії, флот Енея потрапляє в бурю, наслану Юноною. Енея рятує Нептун, і останні сім кораблів пристають до африканського берега. Тут цариця Дідона, яка втекла з Фінікії, збудувала Карфаген, де гостинно прийняла троянців. Еней розповідає про останні дні Трої, зокрема про жерця Лао – коона й троянського коня. Енею наснився Гектор і попередив про небезпеку. Той мужньо захищав місто й бачив загибель багатьох троянців. Венера наказала Енею покинути Трою, бо він мусив заснувати майбутню могутню державу. Зі старим батьком Анхізом на плечах, сином Асканієм-Юлом і дружиною Креу – сою він залишив палаюче місто. Дорогою Креуса загубилася. Еней з уцілілими троянцями збудували кораблі й вирушили в путь. Довгих шість років вони не мали прихистку. Троянці бачили Сциллу та Харибду, гарпій, острів циклопів й осліпленого Одіссеєм Поліфема, підібрали одіссеєвого воїна, якого загубили ахейці, тікаючи від розлюченого циклопа (використання Вергілієм творчого доробку Гомера дає підставу назвати “Енеїду” “одіссеєю” мандрів Енея та “іліа – дою” його битв). Еней одружився із закоханою в нього Дідоною. Але Юпітер через Меркурія передає йому свій наказ: покинути Карфаген і Дідону й вирушити до Італії. Еней виконує наказ, і Дідона в розпачі вкорочує собі віку. Буря пригнала кораблі Енея до Сицилії. Троянки, яким набридли мандри, підпалили кораблі. Еней залишив на Сицилії старих і знесилених, а з рештою на трьох кораблях вирушив до Італії, де висадився біля м. Куми і в храмі Аполлона зустрівся зі жрицею Сивілою. За її порадою він спустився до підземного царства (як свого часу Одіссей). У країні вічного блаженства Елісії зустрівся з тінню батька (у мандрах Анхіз помер), яка пророкує Риму славне майбутнє. Еней повернувся на землю і вирушив до Лацію, де правив Латин. Він послав до царя послів за дозволом оселитися тут і заснувати місто. Латин зрадів, бо за пророцтвом його донька Лавінія одружиться з іноземцем і їхні нащадки пануватимуть у світі. Однак Юнона була проти, бо тоді Еней заснував би нову Трою, що здолає Карфаген. Вона відкрила двері храму латинян, зачинені в мирні часи. Нащадок греків Турн, володар сусідніх земель, який теж сватався до Лавінії, напав на троянців. На прохання Венери Вулкан викував Енею обладунок. Юпітер скликав раду богів, але примирити Юнону з Венерою йому не вдалося. І Юпітер довірився Долі. Знову дві сили зійшлися в герці. Нарешті у двобої Еней переміг Турна.

ЗАСПІВ

Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’їв троянських,

Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони,

Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив,

Лацію давши пенатів, а з ними – і плем’я латинське,

І Альба-Лонгу стару, і мури високого Рима.

Музо, повідай мені, чим саме розгнівана тяжко

Чи то покривджена чим, цариця богів засудила

На незліченні труди та нещастя побожного духом

Батька й вождя, як богиня, – і гнівом таким пойнялася!

Місто старинне було – фінікійського люду оселя –

Звалось воно Карфаген на лівійському березі, проти

Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.

Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,

Навіть і Самое забувши для нього; там зброя богині,

Там колісниця її. А на серці в богині бажання,

Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів.

Але прочула вона, що від крові троянської плем’я

Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійців.

З’явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий,

Згине в пожарі могутність лівійська: так випряли Парки.

Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,

Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів.

Ще ж не зів’яли в душі причини скорботи і гніву,

Ще, притаївшися, в серці живуть її й вирок Паріса –

Прикра зневага краси божественної, – й рід ненависний,

І Ганімеда, на небо узятого, шана висока.

Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих –

Все, що зосталось від люті данайців і зброї Ахілла, –

Не підпускала до краю латинського; довго і гірко,

Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.

Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!

ПРОРОЦТВО АНХІЗА ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ РИМУ

Батько Анхіз на той час у глибокій долині уважно

Переглядав до наземного світу призначені душі.

Пильно очима водив по власному племені; бачив

Щастя потомків і долю, і лік їх увесь незчисленний;

Постаті кращих героїв і подвиги ввік незабутні.

Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч,

Руки простяг він до нього обидві; на радощах слізьми

Лиця старі окропив, і голосом зрушеним мовив:

“Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність

Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу

Глянути в очі тобі і голос почути знайомий.

Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину.

Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася…

Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах

Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..”

“Батьку, – промовив Еней, – твій образ, такий сумовитий,

Часто являвся мені і кликав за брами підземні…

Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,

Дай же, мій батьку, обняти тебе… Не тікай від обіймів”.

Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.

Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию, –

Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ –

Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.

От уже бачить Еней захисну та глибоку долину,

Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну,

Де супокійні оселі потік обмиває Летейський.

Над берегами, над плесом людські племена і народи

В’ються, літають, немовби улітку погожої днини

Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим

І коло білих лілей: бринять і гудуть сіножаті.

Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:

“Що то за хвилі тремтять в далині і що то за люди

Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?”

Відповідає Анхіз: “То душі, що вдруге судилось

Тіло земне їм узять. До Летейської хвилі припавши,

В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,

Щоби зо мною радів ти, Латинського краю дійшовши…

Нині Дарданського роду в майбутньому суджену славу,

Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,

Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть,

Все я тобі покажу й прочитаєш ти власную долю…

Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить,

Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу

Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.

Сільвій ім’я його буде, твоє поріддя останнє,

Старощів пізніх твоїх нагорода, Лавінія-мати

В лісі догляне його і на батьківське царство поставить.

Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.

Все – твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’я,

Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.

От перед нами і той, що гак часто тобі віщували –

Август – герой і нащадок богів, що знову появить

Вік золотий у краю Італійськім, на нивах, де вперше

Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить

Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітніх

За годовими кругами, по той бік од наших сузір’їв,

Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.

Вже і тепер пам’ятаючи прикре богів віщування,

З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,

Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу.

Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,

Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта

Від кабана визволяв, і Лернейську поборював Гідру,

Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним

Від верхогір’їв Нізейських жене переможених тигрів…

Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити?

Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселитись?..

…Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе

Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання –

Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом

Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих”.

ЩИТ ЕНЕЯ

Там-бо, на тому щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни.

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері

І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне.

Там – підіймається Рим, там – сабінських жінок викрадають

Хиже насильство під час циркової забави; ще далі

Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом

Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.

Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,

Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали

І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.

Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають

Надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).

Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,

І придорожні терни у кривавій росі червоніли.

Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця

І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;

Діти Енеєві в бій виступають за волю змагатись.

Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;

Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,

Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води

Клелія-діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах

Манлій і храм боронив, і високий увесь Капітолій;

Ромулів їжився двір острішком нової соломи.

На позолоченім ганку сріблистий гусак неспокійно

Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.

Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.

Маючи добру заслону – у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг, і броня.

В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто

В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен

Парою списів легких і щитом захищається довгим.

Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними:

Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно

Скинуті з неба щити1; там чисті жінки в колісницях

Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний

Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі

І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,

На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.

Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.

Понад підземними тінями йшов злотокований образ

Моря бурхливого: сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни

І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку

Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя

І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне

Сяйво у нього горить і зоря понад тім’ям аж рідна.

Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі

Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього

Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.

Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних, –

Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись

З краю Зорі переможцем, – Антоній веде за собою

Бактрів, єгиптян2 і… гріх щонайбільший – єгипетську жінку.

Лавою всі наступають, і піняться води затоки,

Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.

Рвуться у просторінь всі із затоки: здається, циклади

Вирнули з синіх безодень, стикаються гори плавучі:

Так розгорнувся потужно невиданий бій корабельний.

Падає клоччя горюче і сиплються стріли повсюди.

Вогке Нептунове поле пролитою кров’ю багріє.

Серед двірської громади цариця єгипетським систром

Кличе до бою: не бачить гадюк, що її дожидають.

Тут чужинецькі потворні боги, тут Анубіс гавкучий

Проти Мінерви, й Нептуна, і матері римлян Венери

1 За переказами, особливий щит упав з неба в руки царю Нумі Помпілію під час чуми як знак спасіння.

2 Далі Вергілій перелічує підкорені Римом народи: афри, нуміди, лелеги, карійці, гелони, даги, моріни.

Стрілами приїдуть. Та кинувся Марс у середину січі,

В панцир із криці закутий; із неба Еріннії люті

І невгамовна Незгода до бою розхристані впали.

Лине Беллона услід і кривавим бичем розмахнулась;

В небі високому став Аполлон із натягненим луком,

Глянув на битву, і вмить повернулися, вражені жахом,

Геть утікають араби, сабейці, єгиптяни, інди.

Бачить поразку цариця. Велить розв’язати мотуззя,

Порозпускати вітрила. Тіка. Митець божественний

Вирізьбив горду царицю бліду, перелякану смертю:

В море односить її сприятливим подихом Япіг…

Далі потрійним тріумфом до Римського замка вступивши,

Цезар богам італійським обіцяну почесть складає:

Триста в великому місті присвячує храмів обітних.

В захваті Рим од забав; скрізь оплески люду лунають;

Хори жіночі у храмах; жертовники скрізь пломеніють;

Скрізь по жертовниках всіх позабивано в жертву телята.

Сам же владика сидить на осяянім Фебовім ганку,

І від підвладних народів приймає дари; прикрашає

Пишного храму одвірки, і довгою в’ються стягою

Перед потужним язики земні в розмаїтих убраннях.

Викував мудрий Ковач розперезаних афрів, нумідів,

Дальніх лелегів, карійців і лучників добрих – гелонів,

Там і Євфрат1 переможений ллє свої води тихіше,

І краєсвітні Моріни і Рейн із подвоєним гирлом,

Даги й далекий Аракс, що не терпить мостів над собою.

1. Про що йдеться в поемах Гомера “Іліада” та “Одіссея”? 2. Порівняйте зміст “Енеїди” Вергілія зі змістом “Іліади” та “Одіссеї”. Доведіть, що саме поеми Гомера були для Вергілія взірцем при написанні своєї поеми.

З. Кого звеличує Вергілій в “Енеїді”: Енея, Октавіана Августа чи когось іншого? 4. Про що пророкує Анхіз Енеєві? Чому батько звертається до сина як до римського громадянина? 5. Які подвиги Геракла згадані в пророцтві Анхіза? Яку роль відіграють вони в тексті? 6. Посібником з якого шкільного предмета міг би стати щит Енея? Чому? 7. Порівняйте картини, які викарбували Гефест на щиті Ахілла, а Вулкан на щиті Енея. Про що свідчить ця різниця? Відповідь аргументуйте. 8. Чому саме героїв “Енеїди” І. Котляревський “переодягнув” в українські шати?

1 Ріки, названі Вергілієм, течуть на різних кордонах Риму, уособлюючи підкорені народи і велич держави.

Літературне відлуння

Вергілієві ми завдячуємо становленням нової української літератури. І. Котляревський, якого сам Т. Шевченко шанобливо називав “батьком”, “переодягнув” у козацький одяг Енея, героя головного твору Вергілія. Ось початок “Виргилієвой Энеиды, на малороссійскій язык переложенной И. Котляревским” (1798), яку частіше називають просто “Енеїдою” Котляревського:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав…

Максим Рильський

Анхізів син, вклонившися богині,

Поглянув їй, окриленій, услід:

Рожева хмарка крізь гірлянди віт

Пішла від нього у простори сині.

Це ж нею дихав і сміявся світ,

Це ж їй молились зграї лебедині,

Їй, що вродилась у прибрежній піні

І що міцніша за міцний граніт.

Еней ще чув гарячої долоні

Безсмертний дотик на своїм чолі,

А в морі хвилі гналися, мов коні,

Гойдатися троянські кораблі,

І ряд очей, прихильних і ворожих,

На них дивився із чертогів божих.