Протест проти війни у творчості письменників XX століття (за оповіданням Г. Белая “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”)
Протест проти війни у творчості письменників XX століття
(за оповіданням Г. Белая “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”)
Письменники різних країн у своїх творах засуджували кровопролиття, виступали проти знищення людей, намагалися довести, що війна – це трагедія як для переможених, так і для переможців.
Хемінгуей, Ремарк показують трагедію “маленької людини”, яка пройшла бойовими дорогами і залишилась, духовно скаліченою. Тільки-но вони встигли у своїх творах описати трагедію “втраченого покоління”, як у світі
Ремарк пише свій роман саме у розпал отруєння мас фашистської бацилою. Його герої так і не знайшли свого місця у післявоєнному житті. “Що з них візьмеш? – втрачене покоління”, – так сказав про подібних людей колись власник гаража у Франції. Фраза виявилася влучною, але жити від цього легше не стало і уроків з жорстокого людиновбивчого дійства “надлюди” не винесли.
“Надлюди” завжди чомусь забувають, що у цьому слові головною є не перша, а друга його частина – “люди”! Вони хочуть бути “над”, “зверх”,
Генріх Белль так само, як і Ремарк, як Хемінгуей, також пройшов війну, він бачив її на власні очі і знав, як працює людиновбивча машина.
“Мерців нагору, а решту сюди!” – з такої фрази розпочинається оповідання Белля. Навіть “мерці – мають якусь більш-менш власну назву, а до живих ставлення гірше – вони просто “решта”.
Юнак, який три місяці тому закінчив гімназію, повертається сюди у вигляді “решти”. Він поранений, він втратив дві руки і ногу, він став інвалідом (якщо виживе!), бо він, як і колишні спартанці, що загинули, просто виконував наказ.
Цей хлопець був такий, як багато хто з нас. Він бігав коридорами своєї гімназії, дряпав якісь написи на стінах, не вмів виконати завдання, яке дав йому вчитель, на перервах бігав курити, щоб його ніхто не бачив…
Я дивлюсь на своїх однокласників, на моїх друзів і жахаюсь: якщо раптом і нам випаде на долю це страшне слово “війна”? Сьогодні ми сміємося, думаємо тільки про все найкраще і раптом… Що чекає на цього юнака, чи захоче він жити, якщо залишиться живим?
Його скалічила війна, але ж не просто війна, а Хтось, хто дав команду до війни, до людинознищення. І це знищення було завчасно сплановане, підведене під гарну систему виховання – через античну культуру. Безцінна античність і свавілля фашизму в гімназії були поставлені в один ряд – і те, і інше мало викликати захоплення.
Г. Белль не описує війни в її “військовому обличчі”. Він, хоча і був на війні, не любить змальовувати батальних сцен, він показує людину, яка залишається травмована не тільки фізично, а й духовно.
“Молока!” – просять спраглі губи юнака. Усе дитинство повернулося до нього в одну мить, але вже не поверне він себе колишнього. Виконуючи наказ, він втратив себе, він навіть не може придумати, який напис мав би бути на меморіальній дошці: “Він поліг за…” За що? За кого? Для чого?
Хлопця відправили вбивати, загарбувати чужі країни, красти чужі долі, відчувати себе героєм. І що? Отримав він щастя? Що тепер йому до цілого світу, до улюбленого німцями Гітлера, до цих класичних зразків нації, якщо він більше не зможе жити, і якщо поліг він ні за що – “поліг за…”
Фраза на дошці залишилась недописаною. Так само недописаною, недожитою є доля хлопця. Вона обірвалася, бо хтось дав наказ…
Хочеться крикнути усім, хто так і не вгомонився з війнами, убивствами:
Люди, будьте людьми!
Не вбивайте себе і інших.
Виступають мільйони з пітьми,
Їх ви вбили! Не треба більше!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)