Відомий німецький письменник Генріх Белль довгі шість років був солдатом вермахту і проти волі воював на фронтах Другої світової війни. Тема антигуманності війни стала провідною у його творчості. У творі “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” Генріх Белль розповідає про долю одного молодого солдата, який був на війні тільки три місяці. І ось тепер його, тяжко пораненого, скаліченого, привезли в шпиталь, несуть коридорами, і юнак, тамуючи біль, з подивом бачить знайомі стіни з табличками: 6-А, 6-Б, фотографії, малюнки, портрети живописців
і політичних діячів. Йому не хочеться вірити, що він у рідній школі, адже часто буває, що коридори і класи схожі: “Чого лишень не привидиться у гарячці!” Він легкий, його плавно несуть на ношах, і юнак бачить знайомі з дитинства гравюри. Він не впевнений у своїх припущеннях і умовляє себе, що “у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними закутками в них; зрештою, те, що “Медея” висить межи 6-Ай 6-Б, ще не доказ, що я у своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії”.
Він списує все на гарячку, яка не дає йому зосередитися, проаналізувати побачене. Ніщо в його душі не озивалося, не підказувало, що це рідна школа, адже машина, яка везла пораненого, не могла так швидко проїхати тридцять кілометрів від фронту до міста, де він народився і виріс. Санітари з байдужим, утомленим виглядом знову підняли ноші й понесли юнака до операційної, яка була в залі малювання за дошкою. Його поклали на стіл, аж раптом за плечима санітара на нестертій дошці хлопець побачив напис, і вперше його серце озвалося: “десь у потаємному куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало у мене в грудях – на дошці був напис моєю рукою”. На уроці малювання він писав вислів, і йому не вистачило дошки, щоб закінчити. Так і залишилося “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” недописаним, хоча і він, і вчитель сім разів намагалися втиснути слово Спарту в рядок, але це їм так і не вдалося. Солдат трохи підвів голову, і страшний біль пронизав усе тіло, проте він устиг поглянути на себе й побачив, що у нього нема обох рук і правої ноги. Назва оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” – це німе питання до читачів. Як тепер цей безногий солдат підійде до дошки і де йому взяти руки, щоб нарешті дописати цей “початок славнозвісної епітафії трьомстам спартанцям, які, боронячись від навали персів, полягли під Фермопілами”? Хто згадає, хто напише епітафію мільйонам загиблих у світовій війні? Генріх Белль не дає імені героєві оповідання, не називає місто, де відбуваються події, не завершує твір. Чи виживе цей юнак, який, провалюючись у небуття перед операцією, просить молока? Як він, такий покалічений, буде жити далі? У долі одного молодого солдата, як у дзеркалі, відбивається безліч доль інших людей, життя яких було понівечене війною. Кожним своїм твором Генріх Белль закликає людство не повторювати помилок, берегти мир і боротися за нього.
