Прости мене, товариш або “На західному фронті без змін”
Із глибокої внутрішньої потреби розповісти про те, що його потрясло й жахнуло, що перевернуло його подання про добро й зло, народився його перший роман “На західному фронті без змін” (1929), що приніс йому успіх. В епіграфі до роману він пише: “Ця книга не є ні обвинуваченням, ні сповіддю, це тільки спроба розповісти про покоління, що погубила Війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів”. Але роман вийшов за ці рамки, ставши й сповіддю, і обвинуваченням
Це – Історія вбивства на війні семи однокласників,
Молодим героям роману, учорашнім школярам, що потрапили в пекло війни, усього по дев’ятнадцяти років. Усе, що здавалося святим і непорушним, перед особою
Для цієї молоді війна жахлива подвійно, тому що вони не розуміють, в ім’я чого послані на фронт, в ім’я чого повинні вбивати французів і росіян. Тільки одне зігріває їх – мрія поїхати вотпуск.
Пауль Боймер їде у відпустку, бажаючи
Доторкнутися до рідного будинку як до живлющого джерела. Але повернення не приносить йому заспокоєння: йому тепер не потрібні вірші, які він писав ночами, йому смішні й противні розмови обивателів про війну. Він почуває, що в нього тепер немає не тільки майбутнього, але й минулого. Є тільки фронт, загибель товаришів і страх очікування смерті. Удивляючись у документи вбитого їм француза, Боймер говорить: “Прости мене, товариш! Ми завжди занадто пізно прозріваємо. Ах, якби нам частіше говорили, що ви такі ж нещасні маленькі люди, як і ми, що вашим матерям так само страшно за своїх синів, як і нашим, і що ми однаково боїмося смерті, однаково вмираємо й однаково страждаємо від болю!” Пауль буде вбитий останнім з однокласників, у жовтні 1918-го, “в один з тих днів, коли на фронті було так тихо й спокійно, що військові зведення складалися з однієї тільки фрази: “На західному фронті без змін”.
На грунті морального осмислення “німецької провини” у Західній Німеччині в 1947 році виникла “Група 47” – об’єднання письменників, що не бажала відродження мілітаризму й націоналізму. У її джерел – діяльність журналу “Заклик”. Основоположники групи – Ганс Вернер Ріхтер, Альфред Андерш, Вальтер Кольбенхоф – тяжіли до конкретного аналізу суспільних відносин у Німеччині. “Група 47” вчасно вписала у видавничу політику й книжковий ринок ФРН, що шукали після арзгрома націонал-соціалізму нові орієнтири
В 1940 – 1950-е роки поряд із соціально-критичною прозою, що тяжіла те до натуралізму, то до екзистенциалистскому осмислення миру, а також з авангардистською поезією в западногерманской літературі також активно розвивався “магічний реалізм”. Термін був запропонований мистецтвознавцем Ф. Роо ще в 1923 році. Він позначав одну з версій пізнього експресіонізму, а пізніше став поширюватися не тільки на німецьку, але й на латиноамериканську літературу. У перші післявоєнні роки “магічний реалізм”, що пережив Веймарскую республіку й Третього рейха, успішно конкурував з “Групою 47”.
“Магічні реалісти” украй рідко зверталися до проблеми поточного суспільно-політичного життя. Вони думали, що суспільне буття в остаточному підсумку підкоряється космічним законам, а не людському свавіллю, і людина не зможе раціоналізувати Життя й перетворити її по своєму розумінню. Звідси й “магічна” поетика їхніх добутків, що відбивають хаотичну суєту й безглуздість більшості людських діянь і в той же час прагнучих уловити в цьому Хаосі прояв незбагненної для звичайного розуму всесвітньої необхідності
“Магічні реалісти”, що поодинці пережили німецьку ганьбу в роки нацизму, не склали єдиної групи й після війни. Найбільш яскравими представниками “магічного реалізму” у післявоєнній Німеччині були ернест Кройдер, елизабет Ланггессер, а також Герман Козак і його роман “Місто за рікою”.
У цьому романі закладена особлива проблематика: у жанровій формі роману виховання “відливаються” міркування автора про людину, про його природу й сутність, про сенс життя й смерті. Будучи вже зрілим майстром, письменник розумів, що таємниця життя полягає зовсім не в зовнішніх формах буття, що за кожною миттю життя бачиться щось більше й важливе, але таке, що відкривається тільки поетові
Роман містить ускладнену систему символів, мотивів і образів. У літературі післявоєнної Німеччини це – один із самих загадкових добутків. З’єднуючи форми Казки, алегорії, антиутопії, подорожі, автор перетворює немудрий у принципі сюжет – “сходження в країну смерті” – у художнє дослідження внутрішнього миру людини, розгортає перед читачем загадкові глибини й таємниці людського поводження. Письменник вигадливо переплітає міфологеми минулого (пошук істини, блукання в лабіринті, Воскресіння з мертвих, ідентифікація себе) з “новими” міфологемами ХХ століття ( місто-примара, місто в руїнах, мертве місто), а життя людини й хід історії представляє в символічних картинах потойбічного миру
У безпосередньому естетическом досвіді роману вихідна парадигма виступає персонифицированно, у вигляді діючих осіб. Навколишнього головного героя персонажі є дзеркальними відбиттями його самого, втіленням його внутрішніх можливостей, сил, спокус. “Випробування” головного героя здійснюються на кожному етапі “учнівства”, “мандрівок”, при кожній новій зустрічі з іншими персонажами, у діалогах-суперечках, у взаємному відбитті
Художню форму роману “Місто за рікою” багато в чому визначають традиції німецького роману виховання XVIII століття. Як і класичний роман виховання, роман Козака має моноцентрична побудова, у якому суб’єктивно-ліричне оповідання домінує над тенденцією епічної. Головний герой як би обставляється цілою системою персонажів-двійників, які створюють що ідеалізують або, навпроти, що пародіюють його портрети, що змушують його, таким чином, пізнавати себе. У результаті такої епічної розробки образа відбувається активізація нових можливостей життя на границі “я” і ” не-я”, що сприяє не тільки психологічної, але й етико-філософській розробці проблеми духовного розвитку людини
Іншим принципом художньої організації роману виступає принцип “поглиблення у внутрішнє життя” Цей принцип пов’язаний із самої “таємницею” епічного оповідання: епосу властиво стихійно вичленять із “потоку життя”, з монотонності й несвідомості загального одиничне, частка, суб’єктивна для твердження великого, цілого, всеосяжного. Занурення в сферу “несвідомого психічного” сприяє усвідомленню себе в цьому світі
(1 votes, average: 5.00 out of 5)