Проблеми роздвоєностi особистостi у новелi Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Так споконвiку було: однi
умирають з ганчiркою в руцi, а другi
тяглися до стяга зорi i йшли за
хвостами комет, горiх розкусивши буття.
/ М. Хвильовий /
Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком “Гiгант” колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил – П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я
I хiба посмiє вiчнiсть
шпурнути в моє обличчя
докiр?
Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста – яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї “загiрної комуни”, яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв,
Новела “Я” має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: “З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами”. “Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi “двi хрустальнi росинки”.
Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку – це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого – людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. “Я – чекiст, але я i людина”, – пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат – людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. “Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню”. I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину “голови не згубив”. Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське “Я”.
“Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни”. Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела – драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення – нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)