Скорочено “Я романтика” Хвильового

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я одкидаю вії і згадую. воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.

Мати каже, що я (її м’ятежний

син) зовсім замучив себе. Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул – глуха канонада. Насуваються дві грози. Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі – до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в “чека “. Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича.

Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії – все це дивиться на мене з усіх боків мого

випадкового кабінету. На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське “ала-ла-ла”. Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. “Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: – Тут засідає садизм! Я: -. (мовчу)”. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах). Я: – Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай. Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м. У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям.

Ревком призначив його сюди, в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою – “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище. Я: – Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): – Розстрілять! Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері. -. “Розстрілять”. І мати тихо, зажурено дивиться на мене. Північна тьма.

В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села. . Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п’ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: “так треба”. Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – па-лач із гільйотини.

Атоді подумав – нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії. . Свічі танули. До розстрілу присуджено – шість! На цю ніч досить! Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті. Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті. І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час. Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим. Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. “Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо”. Я здригнувся: “Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!” І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом. Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. – Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар\Невже я не маю права відпочити одну хвилину? Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон. Наші назад: з позиції на позицію. На фронті – паніка, в тилу – теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт.

Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати “цей винний і майже невинний обивательський хлам”. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене: – Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут. В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю. Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було “діло № 282”. Вартовий пішов за підсудними. (Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.) У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати.

У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі. Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? “Хто ж це. Христос. Ні. Інший спаситель світу. Так! Так!” “. Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії? Мужчина й женщина: – Так!” – Так чого ж ви не робите Месії з “чека”? – Розстрілять! Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна. Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. – Ведіть! В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: – Роз-стрі-лять! але вертаюся і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!” Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата: – “Мамо”. Ах ти, чортова кукло. “Мамо”. Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як умів розправлятися з іншими. . Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право: – Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”. І я голови не загубив.

Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? Здавив щелепи і кинув різко: “Всіху підвал. Я зараз буду тут”. Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом. з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди. Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину. . В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: – Слухай! Дозволь її випустить! Я: – Кого? – Твою матір! Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: “Провалівай!” Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям. Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд.

Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам’ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає: – От так стража! Всі повтікали. А він залишився. “Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем”. Я подумав тоді: “Це сторож моєї душі” – і побрів без мислі на міські пустирі. А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг! . Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос. Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п’є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть. Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже:” Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.

Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом. . З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. “Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”. Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. “Справжня життьова дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”. А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога “до загірних озер невідомої прекрасної комуни”. “І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. Мовчазна процесія підходила до бору.

До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!” Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “. Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями”. Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене. Навкруги – пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути: – Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе. Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала. Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. “. Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей.

Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць”. Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!” В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову. . Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. . Я зупинився серед мертвого степу: – там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Я романтика” Хвильового

Categories: Скорочені твори

Links