Проблематика роману Ю. В. Бондарева “Гарячий сніг”
У роки Великої Вітчизняної війни письменник як артилерист пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарева про війну “Гарячий сніг” займає особливе місце, відкриваючи нові підходи до рішення моральних і психологічних завдань, поставлених ще в його перших повістях – “Батальйони просять вогню” і “Останні залпи”. Ці три книги про війну – цілісний світ, що розвивається, що досяг в “Гарячому снігу” найбільшої повноти і образної сили. Події роману “Гарячий сніг” розвертаються під
В “Гарячому снігу” час
Цей образ не вичерпується ні фігурами молодих лейтенантів – командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами тих, кого традиційно прийняте вважати особами з народу, – начебто небагато боягузливого Чибисова, спокійного і досвідченого навідника Євстигнєєва або прямолінійного і грубого їздового Рубіна. ні старшими офіцерами, такими, як командир дивізії полковник Дєєв або командуючий армією генерал Бессонов. Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять образ народу, що бореться. Сила і новизна роману полягає в тім, що єдність ця досягнута як би саме собою, відбита без особливих зусиль автора – живим, що рухається життям. Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містить у собі високу трагедійність і викликає протест проти жорстокості війни і сил, що її розв’язали. Помирають герої “Гарячого снігу” – санінструктор батареї Зоя Єлагіна, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснін, гине Касимов і багато хто інші… І у всіх цих смертях винувата війна. Нехай у загибелі Сергуненкова винне і бездушшя лейтенанта Дроздовського, нехай і провина за смерть Зої лягає почасти на нього, але як ні велика провина Дроздовського, вони насамперед – жертви війни. У романі виражене розуміння смерті – як порушення вищої справедливості і гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова:
“Зараз під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацьке, безвусе обличчя його, недавно живе, смагляве, що стало мертвотно-білим, стоншеним моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими очами на свої груди, на розірвану в жмути, висічену тілогрійку, точно й після смерті не осяг, як же це вбило його і чому він так і не зміг встати до прицілу”.
Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова. Адже тут розкритий сам механізм його загибелі. Ковальов виявився неспроможним свідком того, як Дроздовський послав на вірну смерть Сергуненкова, і він, Кузнєцов, вже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів. В “Гарячому снігу”, при всій напруженості подій, все людське в людях, їхні характери живуть не окремо від війни, а взаємозалежні з нею, постійно під її вогнем, коли, здається, і голови не підняти. Звичайно хроніка боїв може бути пересказана окремо від індивідуальності його учасників, – бій в “Гарячому снігу” не можна переказати інакше, чим через долю і характери людей. Істотно і вагомо минуле персонажів роману. В одних воно майже безхмарне, в інших – таке складне і драматичне, що колишня драма не залишається позаду, відсунута війною, а супроводжує людину й у бої західніше Сталінграда. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарований, сповнений енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сержант. Крутий, заколотний характер Уханова визначає і його рух усередині роману. Минулі лиха Чибисова, тільки-но не зломили його (він провів кілька місяців у німецькому полоні), відгукнулися в ньому страхом і багато чого визначають у його поведінці. Так чи інакше у романі прослизає минуле і Зої Єлагіної, і Касимова, і Сергуненкова, і відлюдного Рубіна, чию відвагу і вірність солдатському боргу ми зуміємо оцінити тільки до кінця роману. Особливо важливо у романі минуле генерала Бессонова. Думка про сина, що потрапив у німецький полон, утрудняє його позицію й у ставці, і на фронті. А коли фашистська листівка, що повідомляє про те, що син Бессонова потрапив у полон, попадає в контррозвідку фронту в руки підполковника Осика, здається, що виникла погроза і службі Бессонова. Напевно, саме загадкове з світу людських відносин у романі – це виникаюча між Кузнєцовим і Зоєю любов.
Війна, її жорстокість і кров, її строки, що перекидають звичні подання про час, – саме вона сприяла настільки стрімкому розвитку цієї любові. Адже це почуття складалося в ті короткі години маршу і бою, коли немає часу для міркувань і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихих, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до відносин між Зоєю і Дроздовськи. А незабаром – так мало часу проходить – Кузнєцов вже гірко оплакує загиблу Зою, і саме із цих рядків узята назва роману, коли Кузнєцов витирав мокре від сліз обличчя, “сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз”. Обманувшись спочатку в лейтенанті Дроздовському, кращому тоді курсанті, Зоя протягом усього роману, відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожертву, здатна осягнути своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона як би проходить через безліч випробувань, від настирливого інтересу, до грубого відкидання. Але її доброти, її терпіння і співчутливості дістає на всіх, вона воістину сестра солдатам. Образ Зої якось непомітно наповнив атмосферу книги, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночим початком, пещенням і ніжністю. Один з найважливіших конфліктів у романі – конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовським. Цьому конфлікту віддано чимало місця, він оголюється дуже різко і легко простежується від початку до кінця. Спочатку напруженість, що йде ще в передісторію роману. Неузгодженість характерів, манер, темпераментів, навіть стилю мовлення: м’якому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасте, командне, незаперечне мовлення Дроздовського.
Довгі години бою, безглузда загибель Сергуненкова, смертельне поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовський, – все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, моральну несумісність їх існування. У фіналі прірва ця позначається ще різкіше: четверо вцілілих артилеристів освячують у солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, що кожний з них зробить, це насамперед ковток поминальний – у ньому гіркота і горе втрат. Орден одержав і Дроздовський, адже для Бессонова, що нагородив його, – він уцілілий, поранений командир батареї, що вистояла, генерал не знає про тяжку провину Дроздовського і швидше за все ніколи не дізнається. У цьому теж реальність війни.
Але недарма письменник залишає Дроздовського осторонь від тих, що зібралися у солдатського казанка. Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напруженість досягає у фіналі, коли відбувається несподіване зближення Бессонова і Кузнєцова. Це зближення без безпосередньої близькості: Бессонов нагородив свого офіцера нарівні з іншими і рушив далі. Для нього Кузнєцов усього лише один з тих, хто на смерть стояв на рубежі ріки Мишкова. Їхня близькість виявляється більше піднесеною: це близькість думки, духу, погляду на життя.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)