“Роман про сучаснии злочин” – СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

“Роман про сучаснии злочин”

Проблема злочину розглядається практично в кожнлму творі Ф. Достоєвського. Письменник зображує злочин у філософському загальнолюдському аспектах, порівнюючи такий погляд з різними популярними тоді соціальними теоріями. Так, у “Нєточці Незвановій” він пише: “Злочин завжди залишиться злочином, гріх завжди буде гріхом, хай на який ступінь величі не підносилося б порочне почуття”.

У романі “Ідіот” автор стверджує:

“Сказано “не вбий!”, так за те, що він убив, і його вбивати? Ні, так не можна”. Проте роман “Злочин і кара” практично повністю присвячений аналізу соціальної, моральної та психологічної природи злочину, а також кари, що неодмінно настає за ним.

Особливо цікавим був психологічний аспект цього питання, оскільки для його втілення потрібний був не тільки письменницький хист, а й специфічний талант Достоєвського, у якого вміння зазирнути до найпотаємніших куточків людської душі межувало з ясновидінням. Так, він підкреслює зацікавленість Раскольникова запитанням: “Чому так легко виявляються і розкриваються

майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців?” І Родіон поступово доходить висновку, що “найголовніша причина полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у самому злочинцеві”. Тобто “сам же злочинець, і майже кожен, у момент злочину зазнає якогось занепаду волі й розуму, які охоплюють людину наче хвороба, розвиваються поступово й доходять до найвищого свого моменту незадовго до скоєння злочину, тривають у тому ж вигляді в самий момент злочину й ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба”. І з педантичністю лікаря-психіатра Достоєвський уточнює “предмет” дослідження Раскольникова: “Питання ж: чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводжується чимось подібним до хвороби? – він ще не почував себе спроможним розв’язати”.

Працюючи над “Злочином і карою”, у листі до М. Каткова письменник повідомив: “Пишу роман про сучасний злочин”. Що ж означало слово “сучасний”?

Справа в тому, що певний тип злочину для Ф. Достоєвського став однією з найважливіших прикмет його епохи. Причину цього він убачав у падінні суспільної моралі, загибелі ідеалів, на яких було виховано не одне покоління росіян, виникненні різноманітних соціальних теорій, що пропагували ідеї революційної боротьби за прекрасне “світле майбутнє”.

До віками сформованого устою патріархального російського життя активно проникали елементи нової буржуазної європейської цивілізації. Особливо популярним тоді став соціалізм з його ідеями соціальної детермінованості (обумовленості) життя кожної людини. Тобто вчинки людини іноді надто прямо пояснювалися впливом на неї умов життя й суспільства, злочини виникали через те, що, мовляв, злочинців “середовище заїдає”. Про це сперечаються герої роману: “Уяви, Родю, на що вчора з’їхали: є злочин чи немає? – каже Разиміхін. – Почалося з погляду соціалістів: злочином є протест проти ненормальності соціального устрою – і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, – і край!.. Я тобі книжки їхні покажу: усе в них через те, що “середовище заїло”, і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати й усі миттю зробляться праведними”. Зауважимо, що формулу “середовище заїло”, яка стала тоді надзвичайно популярною, сам Достоєвський не сприймав. Якщо в усьому винне середовище, то людина не відповідає ні за що, а як же тоді відповідальність кожного за свій вибір, за власний життєвий шлях?

Окрім того, цей монолог Разуміхіна – пряме заперечення постулатів уже відомих теоретичних думок просвітників (до яких подібні ідеї соціалізму) про розумне, раціональне облаштування суспільства. Пригадаймо також, що суперечності життя, людини та історії просвітники сприймали як такі собі плями на чистому кришталі життя, як прикрі винятки зі стрункої системи гармонійних правил (“Через те вони так інстинктивно й не люблять історію: “неподобства самі в ній та дурощі” – і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі!”).

Простак читав історичні твори, і вони засмутили його. Йому видавалося, що світ надто лихий і надто нікчемний. Справді, історія є не що інше, як картина злочинів і нещасть; сила невинних і мирних людей завжди зникає на цьому великому театрі, головні персонажі якого є тільки владолюбні розпусники. Здається, що історії подобаються тільки трагедії, що вона була б хиріла, коли б не живили її пристрасті, злочини й великі нещастя.

Вольтвр. “Простак”

Разуміхін критикує ідеологію соціалістів: “На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна!” До речі, чи не тому творчість Ф. Достоєвського в колишньому СРСР, “країні перемігшого соціалізму”, час від часу потрапляла під заборону?

“Штовхаючи” свого героя на вбивство, письменник прагне усвідомити причини того, чому у свідомості Родіона Раскольникова виникає настільки жорстока ідея. Звичайно, його, бідного студента, таки “середовище заїло”. Проте “заїло” воно також і бідну Сонечку Мармеладову, і її батька, і Катерину Іванівну, і багатьох-багатьох інших. Чому ж вони не стають убивцями?

Справа в тому, що причини злочину Раскольникова не тільки в цьому. На його світогляд величезний вплив справила популярна в XIX ст. теорія існування “надлюдей”, тобто тих, кому дозволено більше, аніж звичайним людям, тим “тремтячим створінням”, про яких на сторінках роману постійно розмірковує Родіон. Відповідно злочин Раскольникова розуміється письменником набагато глибше. Сенс його не лише в тому, що він убив стару лихварку, а ще й у тому (а може, і насаперед у тому!), що він сам собі дозволив це вбивство, уявив себе тим, хто має право вирішувати, кому з-поміж людей можна жити, а кому – ні. А на глибоке переконання Достоєвського, вершити людські долі може лише Бог. Автор не сумнівався, що тільки Він і Христос мають бути моральними ідеалами людини. Заповіді християнства непорушні, а шлях наближення до ідеалу пролягає через виконання цих заповідей.

Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.

Ч. Діккенс.

“Пригоди Олівера Твісnа”

Тогочасне російське суспільство почало відходити від багатовікової традиції православного погляду на світ, усе більшої популярності набував атеїзм. Достоєвський вважав, що до атеїзму може прийти лише людина, яка живе розумом, а не душею й сумлінням. Недаремно ж Раскольников – студент, тобто людина інтелектуальної праці: “Учився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив”. Він свідомо відгородив себе від нормального життя, від людей, і в його кімнаті-домовині все сприяє приглушенню почуттів і роботі думки: “Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і в себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися”.

Отже, на думку автора, розумове життя людини має бути підпорядковане почуттю, інакше суспільству не уникнути злочинів. Письменник не сумнівається, що сучасні злочини – наслідок неправильного життя людей: у світі панує зло й ненависть, люди принижені, а їхні почуття втоптують у бруд. Як же боротися зі злочинами? У жодному разі не насильством! Зло завжди буде породжувати зло, а тому необхідно шукати моральні шляхи зміни людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Роман про сучаснии злочин” – СЕНС ЗАГОЛОВКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links