Проблематика романів Кафки
Атмосфера його романів “Процес” і “Замок” сприймається як грандіозна метафора настільки ж бездушного й механічного бюрократизму. Пускай, по переконанню Кафки, його герой споконвічно винуватий перед миром, але те, як мир карає його, далеко перевершує реальні розміри особистої провини. Якщо у світі Кафки мало зручних виправдань у людини, то ще менше їх у жорстокого, нелюдського миру
Роман “Процес”, над яким Кафка працював в 1914-1915 р., дія роману теж починається ранком, у момент пробудження
Перша фраза роману: “Хтось, очевидно,
И от К., виявившись у положенні підслідного, обвинувачуваного невідомо в чому, – починає оббивати пороги офіційних інстанцій, ходить по адвокатах, але не для того, щоб з’ясувати причину свого арешту або щоб довести свою невинність. Він усе більше починає діяти так, щоб яким-небудь образом поліпшити результат майбутнього процесу, полегшити собі вирок. Він підлещується, шукає ходи, діє через знайомих, їхніх родичів. Тобто він поводиться як винний, він починає пристосовуватися – як і Грегор Замза. Чітко вимальовуються дві сторони конфлікту, з’являється сила, що обумовлює долю цього людини
Ця сила – якась складна форма соціальних установлень, гранично бюрократизована, бездушна – сила, за якої не проглядається ніякої раціональної мети, хіба що одна: придушити даного індивіда, К., вселити йому почуття провини. Є лише одне визначення – Закон, влада зовнішнього миру, торжество необхідності над індивідуальною волею. Перед нами варіант маленької людини, задавленого цією бюрократичною машиною. Інша сторона питання – реакція самого індивіда. В один прекрасний ранок до К. приходять двоє й ведуть його в кінець міста, на пустир за останніми будинками, вкаменоломню.
Людина в цій страшній ситуації усвідомлює, що йому варто було б самому перервати це життя, виявити хоч отут мужність і достоїнство. А ніж йому в горло втикають інші – делегати “влади”. “Погаслими очами К. бачив, як обоє пана в самої його особи, прильнув щокою до щоки, спостерігали за розв’язкою. – Як собака,- сказав він так, начебто цій ганьбі призначена було пережити його”. Це вже кінець, це останні слова роману. Людина вмирає зі свідомістю ганьби
У чому ганьба? У тім, що він не вихопив ніж, не встромив його в себе, не вмер гідно. Але дозволено віднести ці останні слова роману й до всієї долі героя взагалі. У попередній, передостанній сцені К. попадає в церкву, у собор – випадково. Але виявляється, що там його знали й чекали. Виявляється священик, що сходить на амвон і окликає героя по імені. Були в нього раніше думки: “Де суддя, якого він жодного разу не бачив? Де високий суд, куди він так і не потрапив?” чи Не потрапив саме отут до “вищого судії”? Адже храм на честь цього судії й спорудять. Замість проповіді священик розповідає Йозефу К. притчу про людину, що прийшла до вратам Закону. Притча ця дуже дивна, незрозуміла; після того, як священик привів її текст, вони обоє вступають у затяжну дискусію щодо її тлумачення. До вратам Закону прийшла людина й просить його туди пропустити, він хоче бачити Закон, у нього до нього потреба
Але воротар говорить, що зараз він його не може впустити. Коли-небудь пізніше, але зараз не можна. Оскільки врата відкриті, людина намагається заглянути усередину. А воротар сміється й говорить: “Якщо тобі так не терпиться – спробуй увійти, не слухай моєї заборони”. Але тільки, говорить, там є інші воротарі, один могущественнее й страшнее іншого. Людина зовсім злякалася, сіл біля воріт і прийнявся чекати, коли буде можна.
Чекає тижня, місяці, роки; інший раз намагається підкупити воротаря – той берет хабара, але зі словами: “Беру, щоб ти не подумав, що щось упустив”. І все залишається як і раніше: один коштує у відкритих воріт, іншої сидить. Нарешті, йому вже настала черга вмирати від старості, вона хоче перед смертю задати стражу останнє питання, підкликає його кивком – на більше сил немає. “Адже всі люди прагнуть до Закону, чому ж за всі ці роки ніхто іншої не прийшов?” А воротар і відповідає вмираючий: “Нікому сюди входу ні, ці врата були призначені для тебе одного! Піду й замкну їх”. А чому було все-таки не спробувати? Воротар підказує: якщо справді не терпиться, увійди! …я сам боюся, але ця моя справа. А ти – спробуй! Але людина свідомо боїться, чекає спеціального дозволу – і не пробує! Саме йому був відкритий цей доступ, а він – зі страху, зі звички коритися й просити на всі дозволи – не виправдав свого призначення, не зважився
Етичний постулат: бери відповідальність на себе, тому що ніхто з тебе її не зніме, і ніхто інший, ніяка, навіть сама вища інстанція, аж до “вищого судії”, тобі її не полегшить. Раз ти не испробовал свої можливості сам, те вже якщо винити когось у твоїй жалюгідній долі, то починати треба із себе. Священик на прощання говорить Йозефу К.: “Суду нічого від тебе не потрібно. Суд приймає тебе, коли ти приходиш, і відпускає, коли ти йдеш”.
Таким чином, романи Кафки – не просто винахідливо виконана символічна картина беззахисності людини, особистості перед особою анонімної й всегнітючої влади; Кафка по-своєму ставить дуже високі етичні вимоги кчеловеку.
Те, як Кафка показав абсурдність і нелюдськість тотальної бюрократизації життя в XX в., разюче. Такого ступеня обесчеловечения суспільного механізму європейське суспільство часів Кафки не знало. Так що тут якийсь воістину незвичайний дарунок дивитися в Корінь, передбачати майбутній розвиток певних тенденцій. Його суха, тверда, без метафор, без тропів проза і є втілення формули сучасного буття, його самого загального закону. Кафка досягає такого ефекту насамперед за допомогою цілком певного прийому
Матеріалізація метафор, так званих язикових, уже стершихся, тих, чий переносне значення вже не сприймається. (“він втратив людський вигляд”, “це – чистий абсурд”, “це розуму незбагненно”). Розуміємо, що вигляд-те все-таки людський, “розуму незбагненно” усього лише згущення нашого враження про яку-небудь подію
Кафка послідовно матеріалізує саме цю розуму незбагненність, абсурдність. Що найбільше спантеличує в його прозі – це знову й знову спливаюча алогічність, неправдоподібність причинно-наслідкових зчеплень: невідомо звідки раптом перед героєм з’являються предмети й люди, яких тут просто не повинне було бути
Художній трюк Кафки – у тім, що в нього всі навпаки. У нього алогізм і абсурд починаються, коли людина прокидається. Трюк геніальний саме своєю зухвалою простотою, саме він-те й затверджує волаючу абсурдність реального миру, реального буття людини в цьому світі
(2 votes, average: 3.50 out of 5)