Проблема “нерівності душ” у романі “Маруся Чурай”
Проблема “нерівності душ” у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: “Все – або нічого”.
Грицева мати каже про Марусине серце, що воно “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце,
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма “нерівня душ” – поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця.
І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація – їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення – він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша, – заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
Він, – каже, – хитрий, – каже, – потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, – каже, – гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє. Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:
Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де –
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе. Стосунки Марусі та Івана Іскри – одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом.
На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата: Іване, Іскро, – Хмельницький підвівся з-за столу. – Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне? – Іскра промовив: – Полтава карає співця. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не взмозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:
І я тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.. Отак як є. Без змови і сватів. У церкву підем. Піп нас обвінчає. Весілля справим. Пушкаря позвем.. Як не полюбиш, в мене вистачає, На двох любові. Якось проживем. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:
Ми з нею рідні, ми одного кореня. Мабуть один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені І матері посивіли од сліз. Ми з нею діти однії печалі. Себе читаю у її очах. Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана.
Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож “від Лубен до Києва”, яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє.
Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною: Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана: Мене, Іване, – отаку понівечену? Мене, Іване, – отаку гірку? Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину, Ще будеш ти щасливий на віку. На тому досить. І кінець розмові. Не треба й говорити нам про те.
Моє життя – руйновище любові, Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей – розмовою друзів, що глибоко поважають один одного.
Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу – вона відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину: Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду – пом’яну добром. Кирея з вильотами чорна В останній раз майнула за бугром. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)