Проблема національного відродження українського народу в ранній творчості П. Тичини
Музика весняної пори, що символізувала початок нового життя на початку двадцятого століття, зазвучала у “Сонячних кларнетах” – збірці поезій молодого поета, що поспішав назустріч не тільки власній долі, а й змінам у суспільстві, поета, чий голос зазвучав на всю Україну, збуджуючи її від зимового сну, Висловлюючи її думки і почуття, поета, якого буде названо “співцем української національної революції” – Павла Тичини.
Павло Тичина вийшов на творчий шлях поетом-оптимістом, поетом-сонцелюбом, його твори дихали молодечим запалом,
І всі сміються, як вино,
І всі співають, як вино,
Я – дужий народ.
Я – молодий.
Поет мріяв про жадану волю, розквіт, добробут, добу відновлення. Але ж ось проступила перша кров,
Одчинились двері –
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами дощ…
На порозі стояла війна, руїна, голод, смерть – “горобина ніч”. Важко й болісно усвідомлювати прірву між ідеалом, який вималював собі поет, і дійсністю, засобами його досягнення. Вже не як весну сприймає Тичина початок століття, а як добу божевілля, судну годину людської історії. Недарма в циклі “Скорбна мати” одвічні біблійні символи переплітаються із жахливими реаліями революційної доби. Проходить Україною Божа Матір із скорбно стиснутими вустами, бо в її серці блискучі ножі, бо йде вона полем, що в могилах мріє, бо усвідомлює марну жертву свого Сина: “Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”. Ці слова стали пророчими, вони ніби супроводжували Україну все двадцяте століття, таке страшне для українського народу. Але я вірю, що всі страхіття минулого віку залишаться там, у минулому тисячолітті, що двадцять перше століття почне нову щасливу еру не тільки для України, а й для всього світу.