Іван Драч. Ім’я це не було для мене новим. Знала його уже як людину, бачила по телебаченню. Чула про нього як про людину виступи на сесійних засіданнях Верховної Ради, зрозуміла, що хвилює його становище рідної мови, доля України, народу. Але справжнім відкриттям став для мене Іван Драч після знайомства з його поезією. Незвичну, нову, її мало розуміти лише серцем, треба сприйняти ще й розумом. У поета своє особисте світовідчуття, система метафоричних образів, нетрадиційна форма вірша. Признаюся, що багато поезій були для мене незрозумілими після
першого знайомства, тому мусила перечитувати ще раз, щоб збагнути їх глибину і філософський зміст. Людина, природа, досягнення науки… Все переплелось у його поезії, як і в житті. Людина – частина природи. Вона прагне осягнути своїм розумом всесвіт, змінити його закони, поставити природу собі на службу. Але чи завжди успішно? Це одна з основних проблем, яку прагне розв’язати митець. Сонце – джерело життя на землі. До нього тягнеться усе живе. Світло величне, всемогутнє, воно здатне перетворити людину в рослину. У цьому запевняє нас поет у “Баладі про соняшник”. Образ сонця проходить через всю
творчість Івана Драча. Поезія для нього є Храмом Сонця, в якому він живе і в який вводить нас. Навколишній світ проступає у кожній поезії митця. Він чує “шум осокора вночі”, “вітер, малий колиханець”, чує, як “соловей, запізнілий коханець, витьохкує цілу ніч”, відчуває “юну музику снігу”. У його серце проситься “верби галузка”. Він бачить, як “заломились ноги у волошки, заросились пелюстки, запеклися блакитні вуста”. “Крик півня” нагадує поетові дитинство. Його увагу привертає “самотня ластівка на дроті – одним одна, самотина”, що не вилетіла у вирій. Він розуміє її печаль, жаль розлуки з рідною землею. “Чи не так важко й людині покидати батьківщину?” – думаю я. А ось ще одна прекрасна поезія “Людино-птахи, птахолюди – ми”. Наснилося поетові, що він не людина, а птаство, що прагне вирватись із в’язниці на волю. Люди – сторожі стають їм на заваді. Врешті птахи взяли по людині під свої дужі крила і понеслись на волю. Птахи – відчуття простору, нескореності, свободи. І сталось диво: Бо у людях крила геть розкрились, А у птахів омолодились душі… Людина повинна вирватися із сірої буденщини, стати вище всього дріб’язкового, жити у гармонії з природою. У цьому переконує нас митець. Наш шалений XX вік. Розвивається наука, змінюється світ. Тепер людина прагне підкорити природу, поставити її собі на службу. Вона не задумується над тим, що, знищивши її, сама опиниться у скруті. Міліють ріки, бо на них будують ГЕС. Водоймища забруднюються, бо у них спускають відходи із підприємств-гігантів. Повітря стає отруйним через викиди заводів. Мирний атом АЕС стає смертоносним через недбалість людську. Усе це болить поету. Він не може стояти осторонь екологічних проблем. І тому звертається до кожного із нас в “Оді совісті”. Ліричний герой – не ворог прогресу, він захоплюється досягненнями науки, але застерігає: Над вченим хай сяє моральне табу: Жодного грама науки для зла. Страховиськом для людства стала атомна бомба, і тому поет вимагає: “Намордник на бомбу!”. Він тривожиться за долю планети, кожної людини, тому й закликає до гуманізму: Жити. Творити. Світ берегти. Світити людині на цілі світи. Холонуть зірки. Але чуйно і зірко Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зірко! 1986 рік… Небувала трагедія в Україні – аварія на Чорнобильській АЕС. Жах охопив не лише українців, а й весь світ. Смертоносна радіоактивна хмара не знає кордонів. Поет-мислитель “тяжко пише, зболено розмірковує, словами гіркими наповнює аркуш…”. І так народжується “Чорнобильська мадонна”. Це не просто поема, а крик душі, пекучий біль митця. Біль за втрачені молоді життя, за тих, хто загинув у саркофазі. Материне горе не знає меж. Щоранку солдати, які працюють у мертвій зоні, бачать слід від босих жіночих ніг. Що веде сюди цю жінку, цю “солдатську мадонну”, що допомагає їй пройти усі варти? Тільки незрадлива материнська любов. Як осягнути горе людей, що змушені залишити домівку, могили батьків – все найрідніше – і йти в невідомість? Тому й вертається у цю мертву пустелю мати. Як захистити людей від радіації? Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ воду п’є?! Поет обурюється, що маємо “за мудрість всесвітню дурних академій, платити безсмертям – життям молодим…” Жах охоплює кожного, коли бачить на Хрещатику божевільну жінку з лялькою, замотаною у лахміття. В очах її помста, прокляття тим, хто спричинив до трагедії, хто не дав народитись її синові. Хто вона, Чорнобильська Мадонна, яка не дає спокою ні фізикам, ні лірикам? Вони вимолюють у неї прощення, бояться її помсти. Дивилась Істина з вічної висоти, З-під чорного рушника – Чорнобильська наша Мадонна. І якщо у нас в душі залишилася на дні хоч крапля совісті, якщо почуваємо за собою вину, то пам’ятаймо, що планета наша – “це хворе дитя”, котре потребує турботи. До цього закликає нас поет.
