Пришилось тую волю силою вгамовувати. Настала москалям робота
З нарису “Подоріжжя…” літературознавству давно відомо, що прототипом Чіпки був реальний розбійник із с. Заїченці Василь Гнидка. Але дуже й дуже далеким. Власне, з життя Гнидки взято лише епізод останнього пограбування, щире кохання до дружини й погані стосунки з матір’ю. Та й узято з переказів,
Де вже була певна домішка легенд. Ні з нарису, ні з повісті “Чіпка”, ні з робочих записів не видно, щоб Мирний збирав якісь матеріали з життя Василя Гнид-
І ки. Реальний грабіжник був лише поштовхом до роздумів, до створення літературного
І знову-таки село Піски – тільки прообраз-назва, бо, крім імовірного пейзажного елемента – “перед самим селом мов хто борошна насипав – білого’піску” (ІІ, 96), нічого спільного з цим селом у романі немає ні в людях, ні в подіях. Отож образ центрального героя й місце події, їх розгортання створені авторами, вигадані ними? Чи так уже й вигадані…
Насамперед твір з документальною точністю відтворює в гадяцьких обставинах, місцевій конкретності суспільне
8 Сиваченко М. 6. Дебют Мирного – прозаїка // Його ж. Літературознавчі та
Прави, вибори до земства і його діяльність. Так, у хронологічній послідовності відбито кожне ремство селян: на оголошення безземельної волі (ІІ, 237-238), введення уставних грамот (ІІ, 265), насильницьке збирання викупів (ІІ, 267) і т. д.
Про упокорення селян солдатськими різками свідчить багато історичних документів. Зокрема, в с. Бобрику, Гадяцького повіту, в травні 1861 р. барон Котен за те, що колишні кріпаки поміщика Масіокова при оголошенні маніфесту відмовилися виконувати дворічну панщину, висік дев’ять селян, а сімох заарештував і відправив у Гадяч. У 1865 р. полковник Клодт фон Юрінсбург ІІІ за те, що селяни с. Розбишівки, Гадяцького повіту, відмовилися платити викупні платежі, піддав екзекуції різками 15 селян 6. До речі, як свідчать ці документи, у баронів-екзекуторів було своє улюблене число призвідців, що підлягали покаранням.
“…Пришилось тую волю силою вгамовувати. Настала москалям робота. Переходять вони з села в село, з однієї волості до другої – та прописують „слушний час”… Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають…” (ІІ, 265),- писали автори про це упокорення. І писали, як бачимо, на підставі тільки життєвих фактів.
Як довели дослідники, суспільне тло, публіцистично-історичні екскурси здебільшого належать перу другого автора роману – Івана Білика. Саме він приділив багато уваги введенню Чіпки в суспільно-громадське життя через участь у земстві, написав два розділи, які в остаточній редакції називаються “Новий вік і “Старе та поновлене”. “Матеріалом до написання обох цих розділів послужили Біликові конкретні факти дійсності – перші земські вибори в Гадяцькому повіті 1865 року та діяльність галицької повітової земської управи за 1865-1873 роки” 7.
Про використання конкретних фактів промовисто свідчить одна з неопублікованих кореспонденцій Івана Білика “Из Гадяча, Полтавской губернии. 13.УШ 1865 г.”. Порівняймо “промову” станового Дмитрен-ка перед гласними (ІІ, 331) з таким місцем кореспонденції: “Из таких случаев я передам об одном чинов-иике, возведенном в должность партией. “Прийшов він до нас,- говорім мне один вьіборпьій из с. Ручек,- та й почав навчати. Дивіться, каже, на мене: коли я крутну правого вуса – кладіть шар направо, а як лівого – то наліво! А ми собі думаємо: еге, і буде по-твоєму!.. Гаразд, що руки не видно: куди схотів, туди й положив” (№ 271, арк. 4, зв.).
Від життєвої основи у висвітленні земських діянь автори не відступали навіть у такій ніби несусвітній, карикатурно загостреній деталі, як регресивний податок: “Хто має на десять рублів,- з того бери руб, а хто на тисячу – копійку!” (ІІ, 344). Ще в 1871 р. при обговоренні в земствах прибуткового податку “величезна більшість земств відхилила думку про прогресивне обкладення; деякі встановлювали навіть зворотну пропорційність при обкладенні” ,- авторитетно свідчить історик дожовтневого часу.
Семеновича Польського, прототипом якого був Василь Степанович Война – “найможніший магнат у Гадяцькому повіті” (Олена Пчілка). Прототипи отих дрібніших: Кривинських, Совинських, Митилів, Саен-ків, Гаєцьких – реальна поміщицька дрібнота того ж роду, записана для пам’яті Іваном Біликом на берегах згаданої кореспонденції: Косинський, Оболон-ський, Базилевський, Штиглевський, Рощановський та ін.
Боротьба цього роду за предводительство та інші “дійні” виборні посади в повіті з родом Шведових також відбиває реальну боротьбу в повіті роду Войни з родом Масюкових, в чому легко переконатися з додатка до книги полтавського історика І. Ф. Павлов-ського “К истории полтавского дворянства” 9.
З народних образів дослідниками давно розшифровано прототип баби Оришки. Ним була нянька обох авторів, колишня кріпачка роду Гординських – роду матері братів – Ірина Костянтинівна Батіенко, десь близько 1811 р. народження.
Окремої розмови заслуговує образ Галі – дружини Чіпки. Ім’я це неодноразово фігурує в перших пробах пера письменника. Як відомо з щоденника, писав він драму з головною героїнею Галею, а ще раніше створив оповідання “Ганнуся”, в рукописі якого героїня називається то Галею, то Ганнусею (таке дублювання цих імен було і в народі). У миргородських записах (“Думках”) Панаса Мирного натрапляємо на це ім’я в плані спогаду недавно минулого. Вірогідно, що жива Галя-Гапнуся і була сусідською наймичкою за його перебування в Прилуках, яка привабила своєю красою і вдачею сімнадцятирічного канцеляриста Панаса Рудченка, увійшла “цвяшком” у його пам’ять і під пером письменника вповні розквітла польовою царівною у романі “Хіба ревуть воли…” Принаймні пере-гуки в портретних деталях, характері (раптові зміни настрою) Галі-Ганпусі з раннього оповідання з образом Галі-дівчини у романі нам видаються незаперечними. На користь названому прототипу говорить і те, що Галя-дружина виписана у романі значно блідіше, ніж дівчина.
Густо життєвої прототипи і у романі “Повія”. Історія з привласненням земських грошей, що лягла в основу відповідної сюжетної ланки епізодів, мала свою реальну життєву модель – привласнення великої суми громадських грошей у міській думі, яке дуже непокоїло полтавців у другій половині 70-х років. Відгомін цього знаходимо в газеті “Киевлянин”. Зокрема, в номері від 2 березня 1878 р. в кореспонденції з Полтави читаємо: “Оця ж боротьба двох партій не дав можливості вирішити питання про передання до суду С го, питання, вирішене ще в 1876 році, в перше ж засідання думи після розтрати сум”. Сума розтрати визначалася у 27 тисяч. У цій же газеті від 21 березня 1878 р.” знову згадується неповернутий “борг” сумою 26 тисяч.
Подібна ж ситуація і в “Повії”, тільки незначне зміщення розкрадання із міської самоуправи на земство, та хіба що сума заокруглено називається то 20, то ЗО тисяч (розбіжність мотивована поголосом). Таке зміщення було навіть більш типовим, характерним для епохи, про що свідчать тогочасні газети.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)