Природа і людина у новелістиці О. Кобилянської (за новелою “Природа”)
Саме в новелістиці талант О. Кобилянської розквітнув у повну силу. Новелу “Природа” Іван Франко зараховував до кращих новел цієї письменниці.
Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначав три характерні риси її новелістики: ліризм, психологізм та почуття природи.
Ліризм проявлявся у глибокій внутрішній настроєності, переплетеній надзвичайно чуйним смутком, тугою за чимось високим, за ідеалом краси й пориваючим устремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальній дійсності та яка так світить
Психологічно точний аналіз дозволяв розкрити виняткову, витончену особистість, душа якої висвічується найрізноманітнішими переливами настроїв. А природа символізує людське єство. Звернення до природи, дозволяло авторці розкрити потаємні та глибинні порухи людської душі. У Щоденнику О. Кобилянська писала: “Природа часто буває дзеркалом душі… Над темними вершинами гір котиться важкий, сірий туман, захмарене небо невдоволено мовчить. Гірські смереки, на які налітає буря, схиляють свої горді верхів’я, ніби від нестерпного
Природа у новелі – це не тільки п’янка, пишна, велична декорація, яка поетизує “роман на мент” міської дівчини та гуцульського парубка, це – їхня кров і нерви, сутність людської природи й породи взагалі. Природа стає дійовою особою, яка співпереживає з героями найтонші порухи душевного пориву. Природа манить до себе молоду. русинку із рудим волоссям, бо у світі людей їй було нецікаво. Вона виросла на самоті, не знала життя. Точніше, життя
Вона знала, але не життя суспільства. Світ поставав перед нею крізь призму книжок (“Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять”) та власну фантазію, яка розвинулась у буйний цвіт, “що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили Божого сонця”. Вона була чуттєвою, але бездіяльністою і над усе любила природу. Природа була відгомоном, відлунням її душі, ні, скоріше давала те, чого їй самій не вистачало – бурхливої пристрасті: “Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любить пишні, багаті красками картини та оп’яняючу музику, і так само вона собі її уявляла”. Але поки що в житті її нічого не відбувалося. Вона любила силу, але сама не спроможна була цю силу проявити. Були хвилини, коли вона відчувала в собі надзвичайну силу, але це тривало недовго. Вона знову ставала лінивою. Очікування якихось подій мучило й розстроювало її. Тоді вона зверталася до природи, набиралася сили й терпіння.
Лише одного разу сталося з нею щось таке, чого не можна було пояснити словами. Якийсь інстинктивний порух примусив її вибігти на подвір’я приборкати буйного жеребця. їй дуже захотілося усмирити звірюку, але у найнебезпечніший момент вона просто налякалась і впала.
Це зайвий раз нагадало їй про безпорадність, але душа благала іншого. Можливо, саме в той момент, коли вона лежала обезсилена в кімнаті, народилося потаємне бажання взяти реванш. їй так захотілося подивитися на юнака, який привів коня. У той момент юний русин в її уяві постав таким же гордим, відкритим і неприступним, як природа.
Одного разу зустріч все ж таки відбулась. І ця зустріч наповнила її жаданим “щось” – тим новим і живим чуттям, якого ненастанно вона шукала. Осягнути щастя вона могла лише через сприйняття природи, яка з точністю до найдрібнішого передавала багатство відтінків збуреного до глибини психологічного стану її єства. Природа вабить її своєю красою та силою, а він тут, у лісі – уособлення і краси, і сили, і сміливості: “В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли “любила”, то все ж таки їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба – відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий”.
Сьогодні у лісі вона була не одна, а з цим красивим, сміливим та сильним чоловіком. Напевно, то був той самий момент, коли хотілось “відпочити на чиїй-небудь груді”. Підсвідомо проривається страх, а раптом він полишить її? Прірва, по краю якої піднімалася вона поруч з хлопцем в гори, густішання лісу, стрімкість стежки посилюють відчуття самотності й тривоги – з’являється чуття, незнане досі. Це кохання? Але чому Вона постійно стримує себе? Можливо, причиною стриманості була розмова, що передувала цьому сходженню. Вони приречені, оскільки між ними прірва суспільна, інтелектуальна.
Аристократка не може оселитися у колибі пастуха на високій полонині. Проте природа вивільнює всі почуття, яких вона так боялась. Вони піднімалися на вершину не тільки гори, а й своїх власних почуттів.
Від навколишньої природи та природи внутрішньої вони падають, знеможені, підвладні її інстинктам, як бранці. Натуральні людські інстинкти вростають у рослини, в конфігурацію гір, промайнуть на оточення. Таким чином проривається її внутрішня отримувана до того часу, первинна сутність: “її бабка по батькові, власне, була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають непомітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають”. Кохаючи русина, вона віднаходить цілісність свого єства, зливаючись в органічну єдність зі світом своєї природи. Вона взяла реванш – і приборкала цього впевненого гуцула, багатого одинака, за яким усі дівчата гинули в селі.
Осип Маковей зазначав, що О. Кобилянська намагалася віднайти ключі до двері, яка називається “повним життям”. У новелі “Природа” кохання, безмежні простори вивільнюють з-під страху вільну натуру, тим самим наповнюють життя героїні змістом, який вона так довго шукала. її очікування нарешті реалізуються, вона стає сама собою, бо пізнає свої внутрішні потреби: “Повне життя, звісно, це не може бути ніщо інше, як заспокоєння всіх потреб духа і тіла”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)