ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА – МАРК ТВЕН
РОЗДІЛ ІІІ СВІТ ДИТИНСТВА
МАРК ТВЕН
ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА
Історія створення
Більшість подій, про які йдеться в “Пригодах Тома Сойєра”, узято з реального життя. У книжці письменник згадав про роки свого дитинства в містечку Ганнібалі, яке у творі отримало назву Санкт-Петербург (американці люблять давати маленьким містечкам гучні назви столиць, тому країна має кілька Парижів, Єрусалимів тощо; можливо, ці назви свого часу нагадували емігрантам про покинуті рідні місця), У передмові до твору Марк Твен зазначив, що Том Сойєр увібрав
Хто ж ці троє? Це сам юний Семюел Клеменс, котрий не дуже любив учитися і був здатний на різні витівки, його шкільний товариш Віллі Боуен, а також Томас Сойєр з міста Шоунітауна, з яким митець познайомився раніше. Під іменем тітоньки Поллі Марк Твен зобразив свою матір, а під іменем Беккі Тетчер – одну зі своїх шкільних подруг, з якою одного разу заблукав у страшних лабіринтах печери поблизу Ганнібала. Свого друга – маленького волоцюгу Тома Бленкеншипа – Марк Твен увічнив в образі Гекльберрі Фінна. Безлюдний острів, куди втекли герої книжки, насправді існував
Портрет (фр., англ. portrait) – один із засобів художнього зображення персонажа твору, змалювання (опис) людини, її зовнішнього вигляду, виразу обличчя, одягу, рухів, поведінки тощо.
Письменники по-різному створюють портрети. Митці можуть описувати персонажів стисло (лише кількома штрихами), або докладно, укрупнено (немовби зблизька), або віддалено. Портрет може бути створений словами автора або висловлюваннями інших персонажів (можливе поєднання різних точок зору), у другому випадку портрет стає багатограннішим, бо подається з різних ракурсів. У портреті зображують зовнішні або внутрішні риси героя (або ті й ті одночасно). Портрети можуть бути незмінними (сталими) або мінятися протягом твору, у ході розвитку подій, а зміна портрета засвідчує зміни в характері персонажа. Через портрет автор висловлює ставлення до героя, визначає моменти, які є важливими для розуміння його характеру і подій.
Сюжет (фр. sujet) – художня послідовність подій у літературному творі.
Сюжет тісно пов’язаний з темою твору, він є її реалізацією в художньо вибудуваному ланцюгу подій. Для розуміння сюжету важливо знати не тільки те, які, власне, події покладені в його основу, а й те, як вони поєднуються між собою, як вони поєднані в тексті, які події укрупнено, які пропущено автором і т. д.
Складники (частини) сюжету:
Експозиція – знайомство з героями твору, обставинами їхнього життя, часом і місцем, де відбуваються події;
Зав’язка – ключовий момент розгортання подій, різкий поворот у їх перебігу;
Розвиток дії – подальше розгортання подій твору (стрімко або уповільнено, послідовно або непослідовно тощо); це найбільша за обсягом частина твору, коли розкриваються характери персонажів, відбуваються основні зіткнення між ними;
Кульмінація – найвищий момент напруження в розвитку дії (у великих творах буває кілька таких кульмінаційних моментів);
Розв’язка – події, що завершують твір, вирішують основні питання й зіткнення у творі, повідомляють про результат розвитку подій.
У літературному творі може бути не одна, а декілька сюжетних ліній. Великі твори можуть складатися з цілої низки менших частин, що мають окремі сюжети, хоча и поєднані спільними персонажами, загальною темою.
Розділ другий
Настала субота. Літо вирувало яскравими барвами й свіжістю, буяло життям. У кожному серці бриніла мелодія, а коли серце було молоде, вона виливалася в пісню. Обличчя кожного променилося радістю, кожний крокував пружно й бадьоро. Білі акації стояли у цвіту й сповнювали повітря пахощами. Кардіфська гора, що підносилася над містом, укрилася зеленню. Віддалік вона здавалася обітованою землею – чудесною, безтурботною, привабливою.
Том вийшов на вулицю з відром вапна та довгою щіткою. Він зміряв поглядом паркан, і радість його в одну мить згасла в душі, а натомість у неї ввійшла туга. Тридцять ярдів дощаного паркана заввишки дев’ять футів! Життя здалося йому безглуздим, існування – важким тягарем. Зітхнувши, він умочив щітку у вапняний розчин, провів нею по верхній дошці паркана, потім зробив те саме знову і знову й зупинився: якою ж крихітною була біла смужка порівняно з безмежним простором небіленого паркана! У розпачі він сів на землю під деревом. Із хвіртки підстрибнем вибіг Джим. У руці в нього було бляшане відро. Він наспівував пісеньку “Дівчина з Буффало”. Ходити по воду до міської помпи Тому завжди здавалося неприємним заняттям, але тепер він подумав, що воно не таке вже й погане. Він згадав, що біля помпи завжди збирається багато людей: білі, мулати1, чорношкірі; хлопчики й дівчатка, чекаючи своєї черги, сидять, відпочивають, міняються іграшками, сваряться, б’ються, пустують. Він згадав також, що хоча до помпи було якихось півтораста кроків, Джим ніколи не повертався додому раніш як за годину, та й то майже завжди доводилося бігати за ним.
1 Мулати – нащадки від змішаних шлюбів чорношкірих і білих.
– Слухай, Джиме, – сказав Том, – ти отут трохи побіли, а я збігаю по воду.
Джим похитав головою і сказав:
– Не можу, маса1 Том! Стара пані веліла” щоб я йшов до помпи, ні з ким не зупиняючись по дорозі. Вона каже: “Я вже напевно знаю, що маса Том покличе тебе білити паркан, так ти його не слухай, а йди своєю додогою”. Вона каже: “Я сама, – каже, – піду подивлюся, як він його білитиме”.
-А ти її не слухай! Вона багато чого каже, Джиме. Давай сюди відро, я миттю збігаю. Вона й не знатиме.
– Ой, боюся, маса Том, боюся старої пані! Вона мені голову відірве, їй-богу, відірве!
– Вона! Та вона й пальцем нікого не займе, хіба що стукне наперстком по голові – ото й тільки! Хто ж на це звертає увагу? Говорить вона, щоправда, дуже злі слова, але ж від слів не боляче, якщо тільки вона при цьому не плаче. Джиме, я дам тобі кульку. Я дам тобі мою білу алебастрову кульку.
Джим завагався.
– Біла кулька, Джиме, чудова біла кулька!
– Та воно так, кулька – річ чудова! Та все ж, маса Том, я дуже боюся старої пані.
– І до того ж, якщо ти захочеш, я покажу тобі свою вавку на нозі.
Джим був усього лише людина й перед такою спокусою встояти не міг. Він поставив відро на землю, узяв алебастрову кульку і, згораючи від нетерпіння, дивився, як Том розбинтовує палець ноги. А вже за мить він біг вулицею з відром у руці, щулячись від болю нижче спини, тоді як Том завзято білив паркан, а тітонька Поллі залишала бойовище з черевиком у руці й тріумфом в очах.
1 Маса – у південних штатах звернення до панських дітей.
Але Томового завзяття вистачило ненадовго. Він думав про те, як весело збирався провести цей день, і душу його огорнув ще більший смуток. Незабаром інші хлопчики, вільні від усякої роботи, вибіжать на вулицю гуляти й бавитися. Вони, звичайно, затіють різні веселі ігри, і всі збиткуватимуться з нього, коли побачать, як тяжко йому доводиться працювати. Сама ця думка палила його вогнем. Він вийняв із кишень свої скарби і почав їх розглядати: уламки іграшок, кульки й тому подібна мізерія; усього цього мотлоху, мабуть, досить, щоб заплатити за три-чотири хвилини чужої праці, але, звісно, за неї не купиш і півгодини цілковитої волі. Він знову зібрав своє жалюгідне майно в кишеню, облишивши будь-яку надію підкупити товаришів. Ніхто з хлопчиків не стане працювати за таку мізерну платню. І ось у цю страшну хвилину розпачу на Тома раптом зійшло натхнення! Так, так, саме натхнення, бо в його голові сяйнула геніальна думка. Він узяв щітку й спокійно заходився до роботи. Ось у кінці вулиці з’явився Вен Роджерс, той самий хлопчик, глузувань якого він боявся над усе. Бен не йшов, а вистрибував і пританцьовував, а це свідчило, що на душі в нього радісно й що він багато на що сподівається в цей день. Він їв яблуко і час від часу видавав протяжний мелодійний свист, за яким випливали звуки на найнижчих нотах: “дін-дон-дон, дін-дон-дон” – Бен зображував пароплав. Підійшовши ближче, він зменшив швидкість, зупинився на середині вулиці й почав неквапливо повертати на узбіччя, обережно, з належною солідністю, бо зображав собою “Велику Міссурі”, що мала осадку дев’ять футів. Він був водночас і пароплавом, і капітаном, і сигнальним дзвоном, тож йому доводилося уявляти, начебто він стоїть на своєму власному містку, сам дає
Команду й сам же п виконує.
– Стоп машина, сер! Дінь-ділінь, дінь-ділінь-дінь! – Пароплав повільно зійшов із середини дороги і став наближатися до тротуару. – Задній хід! Ділінь-ділінь-дінь! – Обидві його руки нерухомо витягнулися по боках. – Задній хід! Кермуй праворуч! Ділінь-дінь! Чшш-чшш-чшш!
Тим часом його права рука величаво виписувала великі кола, бо вона являла собою сорокафутове колесо.
– Трохи назад з лівого борту. Ліворуч кермуй! – Почала обертатися ліва рука. – Ділінь-дінь-дінь! Чшш-чшш-чшш! Уперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лівого борту! Стоп, правий борт! Ділінь-дінь-дінь! Стоп, лівий борт! Уперед і праворуч! Стоп! Малий хід! Дінь-діліль! Чуу-чуу-у! Віддай кінці! Жвавіше, ворушіться там! Гей там, на березі! Чого стоїш? Приймай линву1! Носовий швартов! Накидай петлю на стовп! Задній швартов! А тепер відпусти! Машину зупинено, сер! Ділінь-дінь – дінь! Шт! шт! шт! (Машиніст випускає пару).
1 Линва – канат.
Том продовжував працювати, не звертаючи на пароплав ніякої уваги. Бен уп’явся в нього очима і за мить мовив:
– Ага! Ускочив у лихо!
Відповіді не було. Том споглядав свій останній мазок очима художника, потім обережно провів кистю ще і ще раз, знову відкинувся назад – помилуватись. Бен підійшов і став поруч нього. У Тома аж слина покотилася, так йому закортіло яблука, але він, не подаючи знаку, продовжував завзято працювати.
Бен спитав:
– Що, друже, залигали на роботу?
Том рвучко обернувся до нього:
– А, це ти, Бене! Я і не помітив.
– Слухай, я оце йду купатися… Так, купатися! Мабуть, і ти хочеш? Але ти, звісно, не можеш, тобі доведеться попрацювати і ти працюватимеш, еге ж?
Том подивився на нього і сказав:
– Що ти називаєш роботою?
– А хіба це не робота?
Том знову взявся білити паркан, кинувши недбало:
– Може, робота, а може, і не робота. Я знаю тільки одне: Томові Сойєру вона до вподоби.
– Та невже? Чи не хочеш ти сказати, що цс заняття для тебе приємне?
Щітка продовжувала шурувати паркан.
– Приємне? А що ж у ньому неприємного? Хіба хлопчикам щодня випадає білити паркан?
Тепер усе постало в новому світлі. Бен перестав їсти яблуко. Том натхненно, як справжній митець, водив щіткою взад і вперед, відступав на кілька кроків, щоб помилуватися своєю роботою, тоді щось підправляв то там, то там, знову критично оглядав зроблене, а Бен стежив за кожним його рухом, дедалі з більшою цікавістю. Нарешті, він сказав:
– Слухай, Томе, дай і мені побілити трошки.
Том поміркував і, здавалося, ладен уже був погодитися, та в останню мить передумав:
Ні, ні, Бене… Усе одно нічого в тебе не вийде. Ти ж знаєш, яка уїдлива тітка Поллі: адже цей паркан виходить на вулицю. Коли б він виходив у двір, то була б інша річ, а тут вона страшенно прискіплива – треба білити дуже ретельно. З тисячі… а може, навіть із двох тисяч хлопчиків знайдеться тільки один, хто зумів би побілити його як слід.
Та невже? Ніколи б навіть не подумав. Дай-но мені спробувати… ну хоч трішечки. Коли б ти мене попросив, я б тобі дав. Ну, Томе!
– Бене, я б з радістю, слово честі, але тітка Поллі… От Джим теж хотів, але вона не дозволила. Просився і Сід – не пустила. Тепер ти розумієш, як мені важко довірити тобі цю роботу? Ану ж бо почнеш білити – і раптом щось не так…
– Дурниця! Я старатимуся не гірше за тебе. Мені б тільки спробувати! Слухай: я дам тобі половинку від цього яблука.
Гаразд. А втім, ні, Бене, краще не треба… боюсь я…
– Я дам тобі все яблуко – усе, що залишилося.
Том випустив щітку з рук ніби знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки колишній пароплав “Велика Міссурі” упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний художник сидів поруч у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами, наминав яблуко й розставляв сіті на інших телепнів. А таких не бракувало: хлопці раз у раз підходили до паркана – підходили покепкувати, а залишалися білити. На той час, як Бен вибився із сил, Том уже продав другу чергу Біллі Фішеру за зовсім нового паперового змія; а коли і Фішер утомився, його змінив Джонні Міллер, унісши плату у вигляді дохлого пацюка на довгій мотузці, щоб зручніше було крутити ним над головою, – і так далі, і так далі, година за годиною.
На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким він був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Крім коштовностей, які до нього вже потрапили, він тепер мав дванадцять алебастрових кульок, поламаний пищик, скельце від розбитої синьої пляшки, щоб дивитися крізь нього, гармату, зроблену з котушки для ниток, ключ, що нічого не відмикав, грудку крейди, скляну пробку від графина, олов’яного солдатика, двійко пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну дверну клямку, собачий нашийник – без собаки, колодочку від ножа, чотири помаранчеві шкоринки й стару поламану віконну раму.
Том, б’ючи байдики, приємно й весело провів час у великому товаристві, а паркан стояв побілений аж у три шари вапна! Коли б вапно не скінчилося, він обібрав би всіх хлопчиків у цьому містечку.
Том подумки сказав собі, що, зрештою, життя не таке вже й беззмістовне та нікчемне. Сам того не знаючи, він відкрив закон, що керує людськими вчинками, а саме: кожний дорослий і кожна дитина тільки тоді матимуть величезне задоволення від того, чого їм жагуче праглося, коли його важко було досягти. Якби він був таким же мудрим, як-от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця – це все те, що ми зобов’язані робити, а Гра – це те, що ми не зобов’язані робити. І це допомогло б йому усвідомити, чому робити паперові квіти чи, наприклад, крутити млин – праця, а забивати кеглі й сходити на Монблан1 – задоволення. В Англії є заможні пани, які влітку полюбляють правити четвериком, що везе омнібус за двадцять-тридцять миль, тільки тому, що це шляхетне заняття коштує їм чималих грошей; але якби їм запропонували платню за ту саму нелегку працю, розвага стала б працею, і тоді вони відмовилися б від неї.
Том постояв на місці якийсь час, міркуючи про ту істотну зміну, яка відбулася в його житті, а потім подався до штаб-квартири – рапортувати про закінчення роботи.
(Переклад Інни Базилянської)
Робота з текстом розділу 2
1. Які риси Тома розкриваються в сцені фарбування паркану?
2. Чому Джим не піддався на умовляння Тома, а Бен Роджерс та інші хлопці захопилися фарбуванням паркану?
3. Як “розбагатів” Том під час фарбування паркану? Що становило “багатство” Тома? Чому саме так письменник називає ті предмети, які потрапили до нього від інших хлопчиків?
4. Який закон, що керує людськими вчинками, відкрив Том у процесі фарбування паркану?
5. Виразно прочитайте авторські оцінки н коментарі в тексті.
Для обговорення
Як би ви оцінили дії Тома в розділі 2? Займіть відповідну позицію
І доберіть на її захист аргументи (використовуючи текст):
Том – хитрун, який свою роботу перекладає на інших.
Том – гравець, який здатний обіграти не сильних розумом партнерів.
Том – веселий і вигадливий витівник, він може захопити інших силою своєї фантазії.
Інша позиція.
Цікаво знати
У Музеї Марка Твена в м. Ганнібалі є цікавий експонат – паркан Тома Сойєра, який можуть фарбувати всі відвідувачі.
1 Монблан – гора у Швейцарії.
Прочитайте і перекладіть уривок із розділу 2 повісті ” Пригоди Тома Сойєра”. Як ви зрозуміли його? Прокоментуйте ті слова, що написані в тексті оригіналу з великої літери: Work, OBLIGED, Play.
Tom said to himself that it was not such a hollow world, after all. He had discovered a great law of human action, without knowing it – namely, that in order to make a man or a boy covet a thing, it is only necessary to make the thing difficult to attain. If he had been a great and wise philosopher, like the writer of this book, he would now have comprehended that Work consists of whatever a body І9 OBLIGED to do, and that Play consists of whatever a body is not obliged to do.
Цікаво знати
У школах часів Марка Твена за неслухняність учнів карали березовими різками, але можна було заплатити за провину п’ять доларів і уникнути покарання. Перші п’ять доларів письменник заробив, коли гроші, що дав батько, зекономив, прийнявши порцію різок.
Марк Твен згадував, що в школі, де він навчався, було дві нагороди – “За грамотність” і “За ввічливість”. Вони мали вигляд медалей, що вішалися на шию переможця. Майбутній письменник постійно перемагав у грамотному написанні, носив цю медаль з великою гордістю, але іноді йому це здавалося нудним, і він умовляв володаря другої нагороди помінятися медалями. Усі учні школи від душі веселилися, коли бачили неслуха Сема з нагородою “За ввічливість”.
Творче завдання
Назвіть розділи, у яких читачі знайомляться з основними героями твору та життям містечка Санкт Петербурга. Доведіть, що ці розділи можна вважати експозицією повісті “Пригоди Тома Сойєра”. Придумайте назви для них.
Розділ дев’ятин
Того вечора Тома й Сіда, як завжди, о пів на десяту відіслали спати. Вони проказали молитву, і незабаром Сід заснув. Але Тому не спалося – він у тривожному нетерпінні чекав умовного сигналу. Коли йому вже почало здаватися, що скоро настане світанок, він почув, як годинник вибив десяту. Було від чого впасти у відчай. Він не міг навіть соватися в постелі, як того вимагали його збуджені нерви, тому що боявся розбудити Сіда. Він лежав тихо й напружено вдивлявся в темряву. Стояла гнітюча тиша. Потроху з цієї безмовності почали вирізнятися тихенькі, ледь чутні звуки. Передусім – цокання годинника. Таємниче потріскування старих сволоків. Слабке поскрипування сходів. Зрозуміло: будинком бродили духи. З кімнати тітки Поллі долинало глухе розмірене хропіння. Потім почалося настирливе сюрчання цвіркуна, а де саме сюрчить цвіркун – цього по може визначити найтямовитіша людина. Потім – у стіні, в узголів і ліжка, почулося лиховісне “тік-тік” шашеля. Том здригнувся: це означало, що чиїсь дні полічені. Потім у нічному повітрі пролунало віддалене собаче виття, і негайно ж, ще далі, уже слабкіше, завив інший собака. Том відчував справжні муки. Нарешті він вирішив, що час скінчився й почалася вічність. Несамохіть він почав занурюватися в дрімоту. Годинник пробив одинадцяту – він не чув. Раптом в його невиразний сон увірвалося сумовите нявкання кішки. Десь неподалік відчинилося вікно, і цей шум розбудив Тома. Хтось вигукнув: “Брись, клята!” – і об стіну тітчиного сараю для дров з брязкотом розбилася порожня пляшка. Том миттю підхопився, одягнувся, виліз через вікно, порачкував дахом, разів зо два тихенько нявкнув у відповідь, потім перескочив на дах сараю і звідти зістрибнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з дохлою кішкою в руках. Хлопчики рушили в дорогу й одразу зникли в темряві. За півгодини вони вже скрадалися у високій траві кладовища.
Кладовище було старовинного типу, яких у західних штатах чимало. Розташоване на горбі містечка, воно було обнесене ветхою дерев’яною огорожею, що подекуди похилилася, повалилася всередину, а подекуди назовні, але ніде не стояла прямо. Усе кладовище заросло травою та бур’янами. Старі могили позападали.
Жоден надмогильний камінь не стояв на своєму місці, над могилами стирчали нахилені до землі трухляві надгробки, поточені червою, і шукали опори, і не знаходили її. На всіх них колись було написано: “Вічна пам’ять такому-то”, але написи на більшості з них постиралися, і їх тепер не можна було прочитати навіть при денному світлі.
Вітер тихо стогнав у гілках, і Тому зі страху ввижалося, що це душі померлих скаржаться – навіщо люди турбують їхній спокій. Приятелі говорили мало й тільки пошепки: час і місце, тиша і врочистість справляли на них гнітюче враження. Вони знайшли свіжий могильний насип, який шукали, і зачаїлися під трьома великими осокорами за кілька кроків від нього.
Вони чекали, як їм здалося, досить довго. Десь далеко пугикала сова, і це був єдиний звук, що порушував мертву тишу. Тома охоплювали дедалі похмуріші думки, і він вирішив розрадити себе балачкою:
Як ти гадаєш, Геккі, – почав він пошепки, – не гніваються мерці, що ми прийшли сюди?
Гекльберрі шепнув у відповідь:
– Хто їх знає, не знаю! А страшно тут… Еге ж?
– Ще б пак!
Запала довга мовчанка: хлопці обмірковували те, як ставляться небіжчики до їхніх відвідин. Потім Том прошепотів:
– Слухай, Геку, як ти думаєш, старий пень Вільямс чує, що ми говоримо?
– Звісно, що чує. Принаймні душа його чує.
Знову помовчали.
Шкода, – сказав Том, – що я назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Його всі називають старим пнем.
– Коли говориш про небіжчиків, Томе, слід бути обережнішим.
Це відбило в Тома бажання продовжувати розмову. Раптом
Він схопив товариша за руку:
– Чого ти, Томе?
Обидва притислись один до одного. Серця їх сполохано калатали,
– Цсс! Ось знову! Невже не чуєш?
Ось! Нарешті чуєш?
– Господи, Томе, вони йдуть! Вони йдуть! Це вони! Що нам робити?
– Не знаю. Думаєш, вони нас побачать?
– Ой, Томе, адже вони бачать у темряві, як кішки. І навіщо тільки я пішов!
– Та ти не бійся… Може, вони нам нічого не зроблять. Адже ми їх не чіпаємо. Якщо ми будемо сидіти тихесенько, може, вони нас і не помітять.
– Гаразд. Я спробую… Боже, я весь тремчу!
– Цсс! Слухай!
Хлопці, затамувавши подих, міцно притислися один до одного. З іншого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси.
– Дивися! Дивися! – прошепотів Том. – Що там таке?
– Це пекельний вогонь! Ой, Томе, як жахливо!
У темряві з’явилися якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі, як ластовинки, незліченні іскорки світла.
– Це дияволи, тепер уже напевно! – прошепотів Гекльберрі і здригнувся. – Цілих три! Ну, ми пропали! Ти можеш прочитати молитву?
– Спробую… Та не бійся – вони нас не чіпатимуть. Отче наш, що на небі… врятуй і помилуй мене…
– Цс!
– Що там, Геку?
– Це люди! Принаймні один із них – напевно. У нього голос Меффа Поттера.
– Не може бути!
– Точно він! Принишкни, не дихай! Він нас і не побачить: він п’яний як чіп. Він завжди такий.
– Гаразд. Я причаївся… Зупинилися. Шукають щось. Не можуть знайти. Ось знову сюди… Ач, як біжать! Знову ближче… Знову далі… А тепер – ой, як близько! І прямісінько сюди. Слухай, Геку, я й інший голос упізнав – це індіанець Джо!
– І справді, клятий метис1! Уже краще б чорти, їй-богу! І чого їм тут треба, хотів би я знати…
Шепотіння урвалося, бо ті троє дійшли до могили й зупинилися за кілька кроків від того місця, де сховалися хлопчики.
– Тут, – сказав третій і підняв ліхтар – світло впало йому на обличчя. То був молодий лікар Робінсон.
Поттер та індіанець Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони опустили ноші на землю й почали розривати могилу. Лікар поставив ліхтар в узголів’ї могили, а сам сів на землю, притулившись до одного з осокорів. Він був так близько, що хлопці могли б доторкнутися до нього рукою.
– Покваптеся! – мовив він тихо.
– 3 хвилини на хвилину зійде місяць.
Вони щось пробурчали у відповідь і продовжували копати. Деякий час було чути ліпне скрегіт лопат, що відкидали вбік дрібні камінці й грудки землі, – звук одноманітний і сумовитий. Нарешті пролунав глухий стукіт об дерево: лопата наткнулася на труну,
1Метиси – нащадки від змішаних шлюбів білих та індіанців.
І через декілька хвилин ті, що копали, підняли її вгору. Вони зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. У цю мить із-за хмар вийшов місяць і освітив бліде обличчя мерця. Присунули ноші, поклали на них труп. Накрили рядном і прив’язали мотузкою. Поттер вийняв великий складаний ніж, обрізав кінець мотузки, що метлявся, і сказав:
– Ну, коновали, от ми і впоралися з цим брудним дільцем. Давайте іще п’ятірку, а то можемо залишити його і тут.
– Правильно! – сказав індіанець Джо.
– Як це розуміти? Дозвольте! – заперечив лікар. – Адже ви зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.
– Справді, заплатили, але в нас з вами є й інші рахунки, – сказав Джо, підходячи до лікаря. (Лікар уже звівся на ноги). – П’ять років тому я прийшов на кухню вашого батька – сподівався щось попоїсти, а ви мене прогнали. Я був голодний, а мене виштовхали, як злодюжку і шахрая. А коли я поклявся, що так цього не залишу, хай би й сто років минуло, ваш батечко посадив мене до в’язниці як волоцюгу. Ви думаєте, що я забув? Ні, недаремно в мені індіанська кров! Тепер ви в мене в руках, і ми з вами поквитаємося, так і знайте!
Він погрозливо підніс кулак до самого лікаревого обличчя. Той несподівано розмахнувся і одним ударом звалив негідника на землю. Поттер упустив на землю свого ножа і закричав:
– Гей, ви! Не чіпайте мого товариша! – І кинувся на лікаря з кулаками. Вони зчепилися в запеклій бійці. Молотили один одного кулаками, топтали траву й гепали ногами об землю так, що вона аж двигтіла. Індіанець Джо схопився на ноги; очі його палали ненавистю; він схопив кинутий Поттером ніж, скрадаючись, вигнувши спину, немов кіт, почав кружляти навколо тих двох, вичікуючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар, вирвавшись з рук супротивника, схопив важку надгробну дошку з могили Вільямса й так ударив нею Поттера, що той повалився на землю; у ту саму мить метис зловчився і встромив ніж аж до руків’я в груди молодика. Тон поточився і впав на Поттера, заливаючи його своєю кров’ю. У цей час на місяць набігли хмари й укрили темрявою цю моторошну картину. Перелякані хлопці щодуху кинулися бігти, тікаючи якнайдалі від цього жахливого місця.
Коли місяць знову з’явився з-за хмари, індіанець Джо стояв над двома тілами в глибокій задумі. Лікар пробурмотів щось невиразне, разів зо два зітхнув і затих.
Ну ось і поквитався з тобою! – неголосно мовив метис.
І він обібрав убитого. Потім уклав фатальний ніж у розкриту праву руку Поттера і сів на порожній труні. Минуло три, чотири, п’ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Він стис у руці ніж, підніс його до очей і, здригнувшись, упустив його на землю; потім підвівся і сів, відштовхнувши від себе тіло вбитого лікаря; подивився на нього, безглуздо озирнувся навколо й зустрів погляд метиса.
– Господи, Джо, як це сталося?
– Кепські справи! – мовив той, не рухаючись з місця. – За що це ти його?
– Я? Це не я!
– Скажи комусь іншому! Хто тобі повірить?
Поттер поблід і весь затрусився.
Я ж думав, що в мене хміль пройшов. Не треба було мені пити ввечері. Досі в голові паморочиться – гірше, ніж коли ми йшли сюди… Я мов у тумані – нічого не пам’ятаю. Скажи мені, Джо, по совісті скажи, старий друже, невже це я його? Але ж я не хотів його вбивати, у мене й на думці цього не було, – слово честі, Джо! Скажи мені, як це трапилося, Джо? Як жахливо! Такий молодий… такі надії подавав…
– Ви двоє зчепилися; він огрів тебе дошкою по довбешці; ти так і перекинувся. Потім устав, зіпнувся на ноги, тремтиш, хитаєшся, не в собі, і раптом вихопив ножа та як штрикнув його. Тієї ж миті він удруге завдав тобі удару. Ну, а вже після цього ти впав і лежав, не ворушачись, мов дерев’яна колода.
– Ох, я не тямив, що роблю! Нехай мене град поб’є, якщо брешу! Це все горілка накоїла, та ще, мабуть, і розізлив він мене. Битися бився, але щоб ножем… Та я, Джо, коли траплялося з ким посперечатися, тільки кулаками молотив, без ножа. Це всі знають… Джо, не кажи нікому! Дай слово, що не розкажеш, Джо! Я завжди тебе любив, Джо, завжди заступався за тебе. Хіба ж ти не пам’ятаєш? Ти нікому не скажеш, Джо?
Бідолаха впав перед убивцею на коліна й благально склав руки. Той незворушно дивився на нього.
– Гаразд, Меффе Поттер, ти завжди ставився до мене по-людськи, чесно, і я не викажу тебе. Будь спокійний, моє слово вірне. Отже, і говорити більше немає про що.
– Джо, ти – ангел, їй-богу! Буду благословляти тебе до останнього подиху…
Поттер заплакав.
Творче завдання
Розвиток подій у сюжеті повісті “Пригоди Тома Сойєра” відбувається в різних напрямках (лініях): життя Тома в родині; дружба Тома і Гека; Том Сойєр і Гек Фінн – індіанець Джо і Мефф Поттер; Том Сойєр – Беккі Тетчер; шкільне життя; перебування хлопців на безлюдному острові. Розкажіть про кожну з цих сюжетних ліній окремо (1-2 за вибором), відзначте моменти, коли перетинаються різні лінії сюжету.
Розділ двадцять третій
Нарешті застояне болото містечка сколихнулося – і дуже відчутно: був призначений день суду над убивцею. У містечку тільки про це й говорили. Том не знав, куди подітися від розмов. При кожному натяку на вбивство серце в нього так і калатало. Нечисте сумління нашіптувало йому, що ці розмови ведуть при ньому навмисно, що на нього ставлять тенета. Щоправда, він ніяк не міг збагнути, як можуть запідозрити його в тому, що він щось знає про це вбивство, проте міські балачки дуже непокоїли його – щоразу аж мороз поза шкірою йшов. Він відвів Гека подалі від людських очей, щоб поговорити відверто. То була нагальна потреба хоч на короткий час поділитися своїм важким тягарем із товаришем по нещастю. Окрім того, він хотів пересвідчитися, чи не прохопився десь Гек про їхню страшну таємницю.
– Геку, ти кому-небудь говорив про це?
– Про що?
– Ти знаєш, про що…
– Звісно, ні.
– Ані словечка?
– Ані жодного! Щоб я з цього місця не зійшов! А чого ти питаєш?
– Я так боявся…
– Ой, Томе Сойєр, нам би і двох днів не прожити, якби ми прохопилися хоч слівцем. Адже ти сам знаєш.
Томові трохи відлягло від душі. Помовчавши, він запитав:
– Геку, тебе ніхто не може примусити обмовитися?
– Мене? Ой, Томе, ні! Хіба що мені захочеться, щоб цей бісів метис утопив мене в річці, – тоді, мабуть…
– Отже, гаразд. Поки ми тримаємо язика за зубами, ніхто нас пальцем не займе. Та все одно давай поклянемося ще раз. Так буде краще.
– Гаразд.
І вони знову дали один одному урочисту й страшну клятву.
– А що кажуть, Геку? Я наслухався стільки різних історій!
– Що кажуть? Та все те саме: Мефф Поттер, Мефф Поттер, Мефф Поттер. Мене аж у жар кидає – забіг би на край світу.
– І зі мною те саме! Адже його справи кепські! Йому гаплик. Тобі його не буває жаль… іноді?
– Дуже часто… так, дуже часто. Він, правда, людина непутяща, але й лиха нікому не робив. Нікому! Ніколи! Наловить трохи рибки, щоб було на що випити, а тоді вештається без діла… Але й усі ми такі! Ну, не всі, але багато хто: татусь мій, наприклад, і тому подібні. А він напрочуд добрий: дає мені якось половину своєї риби, а й вистачило б тільки на нього одного. А скільки разів він заступався за мене, визволяв з біди.
– Мені він робив паперових зміїв і прив’язував гачки до моїх вудочок. От було б добре, якби ми допомогли йому втекти з в’язниці!
– Аж он куди сягнув! Як ми це можемо зробити? Та і пуття від нього ніякого не буде. Він утече, а його піймають.
– Та піймають… Це вже напевно. Але мені так неприємно слухати, що його лають на всі заставки, а він же не винен.
– І мені також, Томе. Розумієш, я чув… кажуть, що він найкровожерливіший лиходій у всьому штаті, і дивуються, як це його досі не повісили!
– Так-так, а я на власні вуха чув, що коли й випустять Меффі, то його лінчуватимуть.
– Це вже точно…
Хлопці ще довго говорили про Поттера, але від цього їм не стало легше. Коли вже смеркло, вони почали тинятися неподалік маленької в’язниці, що стояла на пустирищі, сподіваючись, що трапиться якесь диво н усе враз уладнається. Але нічого такого не трапилося: мабуть, ні ангелам, ні добрим феям не було діла до нещасного в’язня.
Одне вони могли зробити для нього: як і кілька разів до цього, просунути Поттеру крізь гратку трохи тютюну та сірників. Він сидів на нижньому поверсі, і ніхто його не охороняв.
Вони ніяковіли, коли Поттер починав їм гаряче дякувати за ті дарунки, а цього разу його подяки краяли їм серце, як ніколи. Вони почувалися останніми боягузами й зрадниками, коли Поттер сказав їм:
– Дякую вам, хлопці, за вашу доброту! Нікому в усьому місті немає до мене діла. Тільки ви пам’ятаєте мене. І я цього не забуду, ніколи-ніколи! Я часто кажу собі: адже скільком малюкам лагодив я паперових зміїв і всяку штуку й показував, де краще ловиться риба, з усіма приятелював, але всі забули про старого Меффа – тепер, коли Мефф у біді… А Том не забув, і Гек не забув… ні, вони не відвернулися від нього… і він не забуде їх… Так, хлопці, я скоїв страшний злочин: я був п’яний, нічого не тямив… он у чім річ… А тепер мене, напевно, повісять… Так мені й треба… Це й на краще. Слово честі, на краще! Ну, годі про це говорити! Не буду засмучувати вас, моїх кращих друзів. Хочу лише вам сказати: якщо не хочете потрапити за грати, не пийте цього клятого вина… Будьте від нього якомога далі… Ось так, мої любі! Людині в такій біді найбільша втіха бачити обличчя друзів, а до мене сюди ніхто не ходить, тільки ви. Добрі обличчя друзів… добрі обличчя друзів… Залізьте на плечі один одному, щоб я міг до кожного з нас доторкнутися… Ось так. Ну, а тепер потисніть мені руку, – ваші руки пролізуть крізь отвір у гратах, а моя занадто велика. Маленькі рученята й слабенькі, а скільки вони зробили для Меффа Поттера, і зробили б іще більше, якби лише могли!
Том повернувся додому геть нещасний, і сни, що їх він бачив тієї ночі, були дуже страшні. Другого дня він з ранку до вечора крутився поблизу будівлі суду. Якась нездоланна сила тягла його зайти всередину, але він стримував себе й залишався на вулиці. Те саме відчував і Гек. Вони старанно уникали один одного. І той, і другий час від часу йшли кудись подалі від будинку суду, але ті самі лиховісні чари знову тягли їх до колишнього місця. Коли із залу суду хтось виходив на вулицю й заводив з кимось розмову про підсудного, Том підходив ближче й дослухався до балачки, але новини були сумні: бідного Поттера все міцніше обплутували нещадні тенета правосуддя. Наприкінці другого дня все місто вже знало, що свідчення індіанця Джо підтвердилися й що немає ані найменших сумнівів, який вирок буде винесено Поттеру.
Том повернувся додому пізно ввечері – і до ліжка дістався через віконце. Він був страшенно збуджений і довго не міг заснути. А наступного дня зранку все місто юрмилося біля будинку суду, бо це був день вирішальний. Зал був повний-повнісінький. Чекати довелося довго. Нарешті один за одним увійшли присяжні й зайняли свої місця. За кілька хвилин увели Поттера, блідого, змарнілого, жалюгідного. Він був закутий у ланцюги; його посадили так, щоб усі цікаві могли його бачити. Індіанця Джо, незворушного, як завжди, також було видно звідусюди. Знову довелося чекати; потім з’явився суддя, і шериф оголосив засідання відкритим. Як завжди, адвокати1 почали перешіптуватися, гортати якісь папери. Ця дріб’язкова метушня й зволікання створювали тривожну, напружену атмосферу очікування.
Викликали свідка, який підтвердив, що в той день, коли було виявлене вбивство, бачив, як Мефф Поттер рано-вранці вмивався в струмку. Свідок розповів, що, угледівши його, Мефф Поттер кинувся навтіки. Поставивши кілька запитань, прокурор2 сказав адвокату:
– Тепер ваша черга: допитайте свідка.
Підсудний звів очі, але одразу їх опустив, коли почув, що захисник відповів:
– У мене питань до свідка немає.
Другий свідок сказав, що ніж, який він знайшов, лежав біля трупа вбитого.
Прокурор знову звернувся до адвоката:
– Ви можете допитати свідка.
І адвокат знову відповів:
– У мене питань до свідка немає.
Третій свідок підтвердив під присягою, що цей ніж часто бачив у руках Поттера.
І знову прокурор звернувся до адвоката:
– Ви можете допитати свідка.
Адвокат Поттера відмовився допитувати й цього свідка.
На обличчях присутніх у залі відбилася досада. Що за дивний захисник? Невже він не зробить найменшого поруху, щоб урятувати життя свого клієнта?
Кілька свідків розповіли, що Поттер, коли його привели на місце вбивства, був дуже розгублений. З його поведінки відразу було видно, що саме він є злочинцем. І цих свідків адвокат відпустив без перехресного допиту.
Усе, до найменших подробиць, що стосувалося тих сумних подій, які відбувалися того пам’ятного ранку на кладовищі, було детально викладено свідками, але захисник Меффа Поттера навіть не спробував допитати жодного з них. Публіка була
1 Адвокат – захисник підсудного.
2 Прокурор – тон, хто звинувачує підсудного.
Обурена й так голосно ремствувала, що суддя зробив їй суворе зауваження.
Після цього підвівся прокурор і сказав:
– Па підставі свідчень, що їх дали свідки під присягою, нами встановлено, що цей жахливий злочин скоїв не хто інший, як оцей нещасний, що сидить на лаві підсудних. Більше мені нічого додати: звинувачення доведене.
Тяжкий стогін вихопився з уст бідолахи Поттера, він затулив обличчя руками й тихенько розхитувався взад і вперед серед гнітючої тиші, що запала в залі суду. Навіть чоловіки були зворушені, а жінки заплакали від жалості.
Тоді підвівся захисник і сказав, звертаючись до судді:
– Високоповажний сер! На початку судового засідання ми мали намір довести, що мій клієнт скоїв цей страшний злочин у несвідомому стані, під впливом спиртних напоїв. Але ми змінили свій намір і не будемо на це посилатися.,,
І він звернувся до судового службовця:
– Викличте Томаса Сойєра!
На обличчях у всіх, не виключаючи самого Поттера, з’явився надзвичайний подив. Усі очі з цікавістю звернулися до Тома, який підійшов до суддівського столу. У хлопця вигляд був трохи розгублений і наполоханий, бо він страшенно злякався. З нього взяли присягу.
– Томасе Сойєр, де ви були сімнадцятого червня близько півночі?
Том поглянув на заклякле обличчя індіанця Джо, і його язик прилип до горлянки. Слухачі затамували подих, але Том не міг видобути із себе жодного звуку. Однак за хвилину хлопець трохи опанував себе, і ті, що сиділи в залі, розчули його тиху відповідь:
– На кладовищі.
– Будь ласка, голосніше. Не бійтеся. Отже, ви були…
– На кладовищі.
Зневажлива посмішка майнула на обличчі індіанця Джо.
– Ви були неподалік від могили Горса Вільямса?
– Так, сер.
– Будь ласка, трішки голосніше. Як близько ви були від могили?
– Так само близько, як тепер від вас.
– Ви сховалися чи стояли на видноті?
– Сховався.
– Де?
– За осокорами, що поруч із могилою.
Індіанець Джо ледве помітно здригнувся.
– З вами був ще хтось?
– Так, сер, я пішов туди з…
Заждіть. Немає потреби називати зараз вашого супутника. Настане час, і ми його допитаємо… Ви що-небудь принесли із собою на кладовище?
Том завагався і, видно, зніяковів,
– Кажіть, не бійтеся, мій друже, – істину завжди високо шанують. Що ж ви принесли туди?
– Тільки… дохлого кота.
По залі прокотилася хвиля веселощів, але залунав суддівський дзвоник, і вона вляглася.
– Ми пред’явимо суду скелет цього кота. А тепер, мій друже, розкажіть нам про все, що ви там бачили, розкажіть, як можете, ні з чим не криючись, і нічого не бійтеся.
Том почав розказувати – спочатку нерішуче, потім потроху захопився; мова його полилася більш жваво, а невдовзі в залі суду лунав тільки його голос, інші звуки затихли, слухачі, затамувавши подих, ловили кожне його слово, утративши відчуття плину часу, – так вони були заворожені й приголомшені його страшною розповіддю. Загальне збудження досягло меж, коли Том дійшов до сцени вбивства:
– А коли лікар ударив Меффа Поттера дошкою по голові й той упав, індіанець Джо підскочив до нього з ножем і…
Торох! Зі швидкістю блискавки опинився метис коло вікна, відштовхнувши тих, хто намагався утримати його, і тільки його й бачили.
(Переклад Інни Базилянської)
Робота з текстом розділу 23
1. Як почувалися Том і Гек перед судом над Меффом Поттером?
2. Що вони кажуть про нього? Як у їхніх спогадах розкривається ставлення до Поттера?
3. За що дякував Мефф Поттер хлопцям?
4. Перекажіть сцену суду над Меффом Поттером.
5. Який момент у цьому розділі можна вважати найнапруженішим?
6. Як Том Сойєр потрапив до суду?
Творче завдання
Доведіть, що момент суду над Меффом Поттером і поява на суді Тома Сойєра є одним із кульмінаційних у творі. Як цей момент
Вплинув на долю Меффа Поттера? Які нові риси Тома Сойєра розкриваються в цьому фрагменті твору?
Робота з текстом розділів 24-30
1. Як розвивалися подальші події твору – стрімко чи повільно?
2. Як пов’язані події цих розділів із зав’язкою і кульмінацією твору?
3. Про які пригоди героїв ви дізналися з наступних розділів книжки?
4. Де друзі шукали скарб? Що Том розповідав про скарби?
5. Як хлопці дізналися про справжній скарб?
6. Які події відволікли Тома від пошуку скарбу?
Творче завдання
1. Розкажіть про розвиток нових сюжетних ліній, що з’явилися у творі: пошук скарбу; Гек і вдова Дуглас; пікнік. Як ці сюжетні лінії пов’язані з тими, що вже розгорталися у творі раніше?
2. Розкажіть про тс, як Гек Фінн урятував удову Дуглас. Дайте власну оцінку його вчинкам. Що, на вашу думку, було важливіше для нього – скарб чи допомога вдові?
3. Який ще момент твору можна вважати одним із найнапруженіших, тобто кульмінаційним? Доведіть свою думку.
Розділ тридцять перший
Вернімося тепер до Тома і Беккі та погляньмо, що вони робили на пікніку. Спершу діти блукали похмурими бічними коридорами печери, оглядаючи разом з усіма вже знайомі нам дива, що мали трохи химерні назви, як, наприклад: “Зала”, “Собор”, “Палац Аладдіна” тощо. Потім усі почали гратися в піжмурки, і Том, і Беккі залюбки брали участь у цій веселій грі, аж поки це їм трохи набридло. Тоді вони пішли вдвох звивистою галереєю, високо тримаючи свічки й розбираючи плетиво чисел, імен, адрес і висловів, якими були розписані скелясті стіни (кіптявою від свічки). Ідучи все далі й перемовляючись, вони не помітили, як опинилися в тій частині печери, де вже не було написів на стінах. Вони вивели кіптявою свої імена під навислим каменем і пішли далі. Невдовзі вони натрапили на невеликий струмочок, який, спадаючи зі скелі й несучи із собою вапняковий осад, протягом багатьох століть утворив цілу мереживну Ніагару з блискучого та міцного каменю. Худенький Том легко протиснувся крізь вузьку розщелину за водоспадом і освітив його свічкою, щоб потішити Беккі. Тут він помітив, що водоспад прикриває собою круті сходинки, витворені природою, затиснуті між двома кам’яними стінами. Тієї ж миті йому забаглося зробити якесь відкриття. Беккі відгукнулася на його поклик, і вони, залишивши кіптявою знак на камені, щоб не збитися з дороги, вирушили на розвідку. Вони довго йшли звивистим коридором, збочуючи то праворуч, то ліворуч, забиваючись усе далі й далі в глибини незвіданого підземелля. Зробили ще одну відмітину й звернули в бічний коридор у пошуках нових див, про які можна буде розповісти там, нагорі. В одному місці вони знайшли велику печеру, де зі стелі спускалося безліч блискучих сталактитів1 завдовжки та завширшки з людську ногу. Милуючись і захоплюючись її красою, вони обійшли цю печеру. До неї вело багато коридорів. Вони пішли по одному з них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було вимощене іскристими, мов іній, кристалами. Джерело пробивалося якраз у самому центрі іншої високої печери. Її стіни підпирали фантастичні колони – з’єднані між собою великі сталактити і сталагміти2, що утворилися внаслідок падіння крапель води протягом багатьох століть. Під склепінням цієї печери, мов величезні гірлянди, по декілька тисяч у кожній, висіли кажани. Світло наполохало їх, вони шугнули вниз – сотні й сотні кажанів – із пронизливим виском почали скажено налітати на свічки. Том знав їхні звички і добре розумів, якою небезпекою загрожують ці створіння. Він схопив Беккі за руку й побіг разом з нею в перший-ліпший коридор.
І саме вчасно, бо один з кажанів тієї миті, коли Беккі виходила з печери, загасив крилом її свічку. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини пірнали все в нові й нові коридори, що траплялися на їхньому шляху, і нарешті втекли від тих страшних тварюк. Невдовзі Том побачив підземне озеро, туманні контури якого зникали далеко в темряві.
Томові захотілося оглянути його береги, але він вирішив, що краще спочатку перепочити. Тут уперше мертва тиша підземелля торкнулася душі дітей своєю вологою, липкою рукою.
1 Сталактити – вапнякові бурульки на стелі печери.
2 Сталагміти – вапнякові бурульки на дні печери.
– Ой, – сказала Беккі, – я і не помітила… адже, здається, уже дуже давно не чутно нічиїх голосів?
– Ще б пак, Беккі! Сама зваж – ми глибоко під ними; я навіть не знаю, куди ми зайшли – на північ, на південь чи на захід. Тут ми і не можемо їх чути.
Беккі стривожилася:
– А давно ми вже тут, унизу, Томе? Краще б нам повернутися.
– Так, мабуть, це буде найкраще. Мабуть…
– А ти знайдеш дорогу, Томе? Тут такі криві переходи, у мене все в голові заплуталося.
– Та, напевне, знайшов би, якби не ці кажани. Якщо вони загасять наші свічки, що тоді нам робити! Давай пошукаємо якусь іншу дорогу, щоб не йти повз них.
– Гаразд. Та тільки б нам не заблукати… Це було б жахливо! – І дівчинка здригнулася від самої думки про таку грізну небезпеку.
Вони завернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, удивляючись у кожний перехід, – чи не здасться, бува, він знайомим; але ні, це були все нові й нові місця. Щоразу, коли Том отак вдивлявся, Беккі спостерігала за виразом його обличчя, сподіваючись угледіти в ньому якусь утішливу ознаку, і щоразу він безтурботно казав:
– Це ще не той, але ти не турбуйся, будь ласка, знайдемо і його.
Однак за кожною новою невдачею він підупадав духом і зрештою почав повертати то праворуч, то ліворуч – навмання, у відчайдушній надії знайти нарешті ту дорогу, яка була їм потрібна. Він і далі повторював “усе гаразд”, але на серці в нього був такий важкий тягар, що голос його втратив недавню бадьорість; здавалося тепер, що він каже не “все гаразд”, а “все пропало”. Перелякана Беккі тулилася до нього, силкуючись утримати сльози, але вони текли й текли по щоках. Нарешті вона сказала:
– Томе, нічого, що кажани, – повернімося тією дорогою, бо ми чимдалі дужче заплутуємося.
Том зупинився.
– Послухай! – сказав він.
Глибока тиша. Така глибока, що вони чули своє дихання. Голос його лунав під склепінням порожніх коридорів і завмер удалині слабким звуком, схожим на чийсь глузливий регіт.
Ой, Томе, не треба, це так страшно! – сказала Беккі.
– Воно-то страшно” але все ж краще кричати, Беккі: може, вони почують нас.
І він крикнув ще раз.
Це “може” було ще жахливіше від того диявольського реготу: у ньому вирвалася повна безпадія. Діти стояли тихо й дослуховувалися, але ніхто не відгукнувся. Том повернув назад і прискорив ходу. Але якась нерішучість у всіх його рухах і поглядах підказала Беккі, що він не може знайти дорогу і до печери з кажанами.
– О, Томе, чому ти не залишив за собою ніяких знаків?
– Беккі, який же я дурень! Мені й на думку не спало, що нам доведеться повертатися тим шляхом. Я не можу знайти дорогу. Я геть заплутався…
– Томе, Томе, ми пропали! Пропали! Нам ніколи, ніколи не вибратися з цієї жахливої печери! О, навіщо ми відбилися від інших!
Вона впала додолу й так бурхливо заридала, що Том удався в розпач: йому здавалося, що вона зараз помре або збожеволіє. Він сів поруч і обійняв її. Беккі сховала обличчя в нього на грудях і притулилася до нього, виливаючи весь свій жах, усі свої запізнілі жалі, а далека луна перетворювала її ридання на глузливий регіт. Том благав її зібратися з духом, не втрачати надії, але вона казала, що це їй не під силу. Тоді він став картати й лаяти себе за те, що призвів її до такої біди, і це допомогло. Беккі сказала, що спробує взяти себе в руки, устане і піде за ним, куди він поведе, тільки нехай він не карається так, бо він винен анітрохи не більше, ніж вона.
І вони рушили навмання, безцільно… просто щоб іти, а не сидіти на місці, – адже більше їм нічого не лишалося, як іти… Надія знову зажевріла в їхніх серцях – не через те, що змінилося щось, просто надія має таку властивість: відроджуватися знов і знов, поки людина ще молода й не звикла до невдач.
Трохи згодом Том забрав у Беккі свічку і загасив її. Така ощадливість говорила дуже багато про що: слова були зайві. Беккі зрозуміла, що це означає, і знову занепала духом. Вона знала, що в Тома є ціла свічка і ще три чи чотири недогарки в кишені, – проте він уважав за потрібне економити.
Поступово почала даватися взнаки і втома; діти намагалися не зважати на неї, бо їм страшно було подумати, що вони сидітимуть тут, коли кожна хвилина була дорога; рухатися хоч у якомусь напрямку, хоч навмання, означало, що вони кудись
Ідуть, може, навіть до виходу, а сісти – це все одно, що приректи себе на смерть і прискорити її наближення.
Та невдовзі втомлені ноги Беккі перестали їй коритися, і вона сіла. Том примостився поруч, і вони почали говорити про домівку, про залишених друзів, про зручні ліжка і, головне, про сонячне світло. Беккі плакала. Том намагався вигадати щось таке, щоб заспокоїти її, але всі його заспокійливі слова вже втратили силу, бо він стільки разів повторював їх, що вони могли здатися жорстокою насмішкою. Беккі так втомилася, що зрештою почала дрімати й заснула. Том і цьому зрадів. Він сидів, удивляючись у її змарніле обличчя, і бачив, як поступово, під впливом приємних снів, воно стає спокійним, таким, як завжди, а невдовзі на її устах забриніла усмішка. Безтурботний вираз обличчя трохи заспокоїв Тома, а біль його потроху втих. Думками він поринув у минуле, у примарні спогади. Вони так полонили його, що він і не помітив, як Беккі прокинулася і тихенько засміялася. Але сміх ураз завмер на її устах, і вона застогнала.
– О, як я могла заснути! Краще б мені ніколи, ніколи не прокидатися!.. Ні-ні, Томе, я сказала неправду! Не дивись на мене так! Я більше такого ніколи не казатиму!
– Я радий, що ти поспала, Беккі: тепер ти відпочила, і ми з тобою знайдемо дорогу, ось побачиш!
– Спробуємо, Томе, але я бачила вві сні таку прекрасну країну! Мабуть, ми скоро туди потрапимо.
Може, так, а може, і ні. Ну, Беккі, не журися! Ходімо шукати дорогу.
Вони підвелися й пішли, узявшись за руки, уже ні на що не сподіваючись. Вони намагалися визначити, скільки часу знаходяться в печері; їм здавалося – кілька днів, а може, і тижнів, тоді як насправді цього не могло бути, бо свічки їхні ще не догоріли.
Минуло ще скількись часу, а скільки – вони й самі не знали. Том сказав, що треба йти дуже тихо й дослухатися, чи не капає де вода, – треба знайти джерело. Невдовзі вони й справді знайшли струмочок, і Том сказав, що час перепочити. Хоч обоє вони смертельно втомилися, Беккі сказала, що може пройти ще трошки далі. На її превеликий подив, Том незрозуміло чому відмовився. Вони сіли. Том узяв шматочок глини й приліпив свічку до стіни. Вони знов поринули в невеселі думки і якийсь час сиділи мовчки. Беккі перша порушила мовчання:
– Томе, я жахливо хочу їсти.
Том витяг щось із кишені.
– Пам’ятаєш? – запитав він.
Беккі ледь помітно всміхнулася:
– Це наш весільний пиріг, Томе.
– Так… Я хотів би, щоб він був завбільшки з барильце, бо в нас нічого, крім цього, немає.
– Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб ми бачили один одного вві сні… Так завжди роблять дорослі. Але це буде наш останній…
Беккі не доказала.
Том розділив пиріг на дві частини. Беккі із задоволенням з’їла свою половину, а Том свою тільки надкусив. Холодної води було вдосталь – знайшлося, чим закінчити бенкет. Трохи згодом Беккі запропонувала йти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:
– Беккі, зможеш ти спокійно вислухати, що я тобі скажу?
Беккі зблідла, але сказала, що, здасться, зможе.
– Так ось що, Беккі: нам треба залишатися тут, де є вода для питва… Це наш останній недогарок.
Беккі дала волю сльозам. Том заспокоював її як міг, але марно. Нарешті вона сказала:
– Томе!
– Що, Беккі?
– Вони похопилися, що нас немає, і підуть шукати!
– Ще б пак! Звісно підуть.
– Може, вони вже зараз шукають нас, Томе?
– Може, і шукають. Напевно, шукають.
– Коли ж вони помітили, що нас немає? Як ти гадаєш, Томе?
– Мабуть, коли повернулися на пароплав.
– Томе, тоді, мабуть, було вже дуже темно. Хіба б вони помітили, що ми не прийшли?
Не знаю, але принаймні твоя мама відразу б зняла тривогу, коли всі інші повернулися додому.
На обличчі в Беккі з’явився переляк, і Том по її очах здогадався, що бовкнув не те, що треба. Адже Беккі мала провести цю ніч у подруги, і вдома її не чекали. Діти замовкли й задумалися. Раптом Беккі знову гірко заридала, і Том зрозумів, що в неї, як і в нього, майнула страшна думка: може минути половина недільного ранку, перш ніж місіс Тетчер дізнається, що Беккі не ночувала в місіс Гарпер.
Діти не зводили очей з останнього недогарка свічки, стежачи за тим, як він повільно й невблаганно тане. Нарешті залишилося тільки півдюйма гноту; слабкий вогник то спалахував, то вгасав, пускаючи вгору тонку цівку диму, затримався на одну секунду на її кінці – і все поринуло в жахливу безпросвітну темряву. Скільки минуло часу, перш ніж Беккі поступово усвідомила, що вона плаче в Томових обіймах, жоден із них сказати не міг. Вони знали тільки одне: через дуже довгий, як їм здалося, проміжок часу обоє скинули із себе мертве оціпеніння сну і знову повернулися до усвідомлення свого нещастя. Том сказав, що зараз неділя, а може, навіть і понеділок. Він намагався втягти Беккі в розмову, але вона була зовсім убита горем. Жодної надії на порятунок у неї не було. Том казав, що їхню відсутність уже давно помітили і тепер, напевно, їх шукають. Він буде щосили гукати – хтось їх почує і прийде на допомогу. Він погукав, але відлуння прозвучало в темряві так страшно, що він більше й не намагався гукати.
Години минали, і голод знову почав мучити бідних в’язнів. У Тома зберігся шматочок від половинки пирога, що дістався йому; вони розділили його і з їли, але від цього тільки дужче захотіли їсти. Жалюгідна крихітка ще дужче розпалила їхній апетит.
Через деякий час Том сказав:
– Тс-с-с!.. Ти чула?
Обоє затамували подих і прислухалися. Хтось ніби кричав – далеко-далеко. Том негайно ж відгукнувся і, узявши Беккі за руку, почав навпомацки пробиратися коридором у той бік, звідки долинав людський голос. Потім він знову прислухався: тепер уже він почув звук десь наче трохи ближче.
– Це вони! – сказав Том. – Ідуть сюди! Ходімо, Беккі, не бійся, тепер усе буде добре!
Радість заполонила бранців, але бігти вони не могли, бо на кожному кроці траплялися ями, і треба було рухатися дуже обережно. Невдовзі вони зупинилися перед однією такою ямою й уже не могли зробити ані кроку вперед. Яма могла мати три фути завглибшки чи сто футів, але все одно подолати її було неможливо. Том ліг на живіт, перегнувся вниз і сягнув у неї рукою. Дна не було. Отже, треба стояти й чекати, поки за ними прийдуть. Вони прислухалися, але поклики звучали все глухіше і далі… Ще хвилина – і вони замовкли зовсім. Яка гіркота! Том кричав, аж поки захрип, але ніхто не відгукувався. Він умовляв і вселяв надію в Беккі, але минула ціла вічність тривожного очікування, а звуків більше не було чутно.
Діти навпомацки дісталися до свого джерела. Повільно потяглися години. Вони знову заснули й прокинулися голодні, пригнічені горем. Том був упевнений, що тепер уже вівторок.
Раптом у нього сяйнула думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Аніж сидіти так, склавши руки, і нудитися світом, то краще вже обстежити їх. Він вийняв з кишені мотузку від паперового змія, прив’язав кінець до виступу скелі, і вони з Беккі рушили в дорогу. Том ішов попереду, просуваючись навпомацки й розмотуючи клубок на ходу. Але приблизно за двадцять кроків коридор скінчився проваллям. Том став навколішки і почав обстежувати стіну, що вела вниз, а потім, сягнувши рукою як міг далеко, узявся обмацувати ту, що була за рогом, потім потягся трохи далі праворуч і в цю мить за якихось двадцять кроків із-за скелі висунулася чиясь рука зі свічкою! Том радісно скрикнув, услід за рукою з’явилася і вся постать, і то був індіанець Джо! Том заціпенів, не міг поворушити ні рукою, ні ногою і страшенно зрадів, коли “іспанець” тієї ж миті кинувся навтьоки й невдовзі зник з очей. Томові здалося дуже дивним, що Джо не впізнав його голосу, не напав на нього і не вбив за свідчення на суді, але, мабуть, луна змінила його голос.
“Звісно, так воно і є”, – сказав собі хлопець. Від переляку все тіло його ослабло, і він сказав собі, що, якщо в нього вистачить сили повернутися до джерела, він там і залишиться і вже нікуди не ніде, аби знову не зустрітися з індіанцем Джо. Том приховав від Беккі, що бачив його. Він сказав, що крикнув просто так, навмання.
Але голод і біда зрештою переважили страх. Після довгого втомливого чекання біля джерела вони знову заснули й спали довго, а прокинулися з іншими відчуттями. Муки голоду стали просто нестерпними. Том уважав, що тепер уже середа або четвер… Можливо, навіть п’ятниця або субота; а це могло означати, що люди вже втратили надію й перестали їх шукати. Він запропонував обстежити інший коридор. Він тепер ладен був іти на будь-який ризик, навіть зустріч з індіанцем Джо більше не лякала його. Але Беккі зовсім знесиліла. Вона мов заціпеніла від горя, її нічим не можна було розважити.
Вона сказала, що нікуди більше не піде, сидітиме тут і чекатиме смерті; смерть уже близько. Нехай Том візьме мотузку й іде, якщо хоче, але вона благає його, щоб він навідувався якомога частіше розмовляти з нею, а ще нехай він пообіцяє, що, коли надійде остання хвилина, він буде поруч і триматиме її руку у своїй, аж поки не настане кінець.
Том поцілував її, відчуваючи в горлі клубок, і зробив вигляд, що не втрачає надії знайти вихід з печери або зустрітися з тими, хто їх шукає. Він узяв у руку мотузку від змія і, ставши на коліна, навпомацки порачкував одним із коридорів, ледве живий від голоду, з гнітючим передчуттям близької загибелі.
(Переклад Інни Базилянської )
Робота з текстом розділу 31
1. Чому Том і Беккі опинилися в печері?
2. Які риси характеру Тома виявилися в екстремальних умовах?
3. Які заходи вжив Том, щоб урятувати Беккі й знайти вихід?
Т Творче завдання
Розкажіть про думки й почуття Беккі та Тома, котрі опинилися в печері, від імені самих героїв (когось одного).
Робота з текстом розділів 32-35
1. Як Том і Беккі вибралися з печери?
2. Чому історію про щасливе звільнення з печери розповідає не автор, а сам Том в оточенні здивованих слухачів?
3. Чому Том знепритомнів?
4. Що він розповів судді Тетчеру?
5. Що сталося з індіанцем Джо?
6. Як хлопці здобули скарб і що вони з ним зробили?
7. Чи змінили гроші життя хлопчиків?
8. Поясніть слова Гека: “Багатство – то суцільна нудьга, туга і турбота, клопіт…”
9. Чому Гек утік від вдови Дуглас?
10, Якими аргументами Том переконав Гека повернутися?
11. Які нові плани побудували герої?
Творче завдання
1. Розкажіть про кульмінаційні моменти твору, що з’являються в цих розділах: звільнення Тома і Беккі з печери; смерть індіанця Джо: знайдення скарбу. Які сюжетні лінії вони завершують? Які події або риси характерів героїв обумовлюють ці моменти?
2. Доведіть, що розділ 35 є розв’язкою всіх сюжетних ліній твору.
3. Як ви зрозуміли “Заключне слово” автора? Поясніть його.
4. Як ви думаєте, чи можна вважати розділ 35 зав’язкою нових сюжетів? Придумайте свій сюжет про наступні пригоди Тома і Гека, які раптово розбагатіли. Визначте частини свого сюжету (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка).
Повість – жанр літератури” прозовий твір” у якому розповідається про невелику кількість подій, об’єднаних довкола одного – двох персонажів. За широтою охоплення життєвих явищ повість посідає проміжне місце між оповіданням і романом. Залежно від того, про що йдеться у творі (тема), повість може бути пригодницькою. історичною, фантастичною, автобіографічною тощо.
Характерні ознаки повісті:
– художнє дослідження невеликого кола проблем;
– незначна кількість персонажів і подій;
– сюжет розгалужений (порівняно з оповіданням);
– зображення певного періоду” епізоду з життя Героя (героїв);
– повільне розгортання сюжету “у якому зроблено акцент на відтворенні душевних станів” переживань героїв;
– велика роль описів (у тому числі портретів, пейзажів);
– відкритий фінал;
– важливе значення голосу автора або розповідача.
Порівняльна таблиця ознак повісті та оповідання
Оповідання | Повість |
Невеликий обсяг | Обсяг – середній між оповіданням і романом |
У центрі – один епізод, подія (простий сюжет) | У повісті можуть змальовуватися кілька подій, об’єднаних навколо одного або кількох персонажів (розгалужений сюжет) |
Один-два головних герої, розкриття їхньої поведінки, почуттів у тій чи іншій ситуації | Більша кількість персонажів, повніша та глибша їхня характеристика |
Зосередження уваги на сюжеті, подієвій основі | Велика роль різноманітних описів, у тому числі портретів, пейзажних замальовок, о також відтворення душевних станів |
Як правило, завершений сюжет | Сюжет часто не завершений (відкритий фінал), оскільки письменник зображує лише певну частину життя персонажів |
Краса слова
“Пригоди Тома Сойєра” – яскравий зразок жанру повісті. У творі органічно поєднано різні теми: життя і побут американців того часу, родинні стосунки, навчання в школі, пригоди (пошук скарбу, злочин, смертельна небезпека, блукання в лабіринті печери та ін.), дружба і кохання, спогади автора про своє дитинство. Різноманіття тем утілено в розгалуженні сюжетних ліній, де захопливі події поєднуються з пейзажними замальовками, портретними описами, живими діалогами, авторськими коментарями й з’язку з цим однозначно визначити різновид цієї повісті не
Можливо. Твір можна назвати й автобіографічною, і пригодницькою, і сімейно-побутовою, і шкільною повістю. Безперечно, у ньому переважають пригодницькі елементи, що підкреслено митцем у назві твору.
Порівняйте образи Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна. Що об’єднує і що відрізняє цих героїв (риси характеру)? Як вони поводять себе в різних ситуаціях (у тому числі кульмінаційних)?
Література і мистецтво
Майже сто років за творами Марка Твена знімають мультфільми й кінофільми. Серед них найбільш відомими с “Том Сойєр” (США, 1973, реж. Д. Тейлор), “Том Сойєр” (США, 1973, реж. Дж. Нейлсон), “Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна” (СРСР, 1981, реж. С. Говорухін), “Том Сойєр” (США, 2000, реж. Ф. Мендес. П. Сабелла), “Том Сойєр” (Німеччина, 2011, реж. X. Хутгебурх).
– 3 яким твором мистецтва за повістю Марка Твена “Пригоди Тома Сойєра” ви знайомі? Висловіть своє враження від цього твору порівняно з текстом.
Творче завдання
Напишіть лист письменникові Марку Твену. Подумайте, що б ви розповіли йому про життя сучасних дітей і про що б ви його запитали.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)