Причина конфлікту Печорина й Грушницького
Із Грушницким Печорин не міг бути в тісних відносинах не тому, що той нижче його по розуму (Печорин визнає за ним багато достоїнств: дотепність, хоробрість, добрі властивості душі), а Вернер – розумніше, а тому, що в суспільстві Грушницкого він не може першенствувати. У цьому він зізнається із самого початку: “Я його також не люблю: я почуваю, що ми коли-небудь із ним зштовхнемося на вузькій дорозі, і одному з нас несдобровать” .
У Грушницкого багато властивостей, яких немає у Вернера, але є в Печорина: приваблива зовнішність, високе походження,
Помилка в тім, що часто читач і дослідник занадто довіряються словам Печорина, відволікшись від соціально-історичних і культурних реалій часу. Заважає розумінню й позитивний образ, що закріпився у свідомості, Вернера й негативний Грушницкого. Не можна забувати, що образи обох знайомих Печорина створюються їм самим, а щоденник – це субъективнейший жанр. Проникливість, розуміння один одного з півслова Печорина й Вернера аж ніяк не є показником рівності обох у їхніх відносинах. Варто також пам’ятати, що Грушницкий для Печорина завжди незручний суперник. Необхідно взяти до уваги й тенденцію, що девальвує, в оцінці Печориним Грушницкого. Із самого початку їхнього знайомства між ними встановилися відносини суперництва за першість в армійському колі й “водяному суспільстві”. Тільки Грушницкий у цьому суперництві йшов прямій дорогою, а Печорин – обхідний
У щоденнику Печорин хоча й намагається бути щирим, але не може поміняти свою негативистскую позицію стосовно конкурента. Всі позитивні властивості Грушницкого він намагається применшити, а негативні – підсилити. Якби Грушницкий був такою незначністю, яким його представляє традиційне прочитання роману, він не займав би такого важливого місця в журналі Печорина й в історії його пятигорских пригод. Особистість самого Печорина умалилась би внаслідок суперництва з таким незначним характером. Питання про першість вирішує не розум, сміливість і моральну перевагу Печорина, а становий інститут дуелі, що споконвічно зрівнює суперників
Вернер теж невротик. Але джерела його неврозу інші, ніж у Печорина. Якщо в останній невроз сформований сімейним укладом і відносинами (деспотичні батьки і як реакція на них – ранній чоловічий протест), то Вернер став невротиком у силу органічних дефектів (дитячий рахіт, уроджена кульгавість, слабка фізична конституція) і низького соціального походження. Його невроз сформувався як компенсаторна психічна реакція на порушення й обумовив всю лінію життєвого поводження. Фізична неповноцінність породила захисний механізм у вигляді скептицизму й лихомовства навіть стосовно чималих людей (“під вивескою його епіграми не один добряга прослил вульгарним дурнем”); соціальна неповноцінність сформувала мрії про мільйони й глузування над заможними пацієнтами. традиція, Що Закріпилася, в інтерпретації образа Вернера відбилася й в екранізаціях Лєрмонтовского роману, які невірно трактують зовнішній вигляд героя. Це особливо впадає в око в постановці Исидора Анненского, де роль Вернера грає знаменитий актор Вахтанговского театру Михайло Астангов.
До цікавих висновків приводить зіставлення трьох персонажів роману – Печорина, Грушницкого й Вернера – у властивій їм усім установці прагнути наверх. Грушницкий як людина з абсолютно здоровою психікою йде до мети прямій дорогою. Псевдоромантичні пози, які він приймає, є лише даниною моді. У той же час Печорин і Вернер випливають до неї кружним шляхом, що властиво невротикам
Печорин визначив життєву мету Грушницкого як прагнення “зробитися героєм роману”. І в цю оцінку він вкладає негативний зміст. Для нервозних типів “характерна тенденція девальвувати людей і обставини”. Але сам Печорин уже став таким героєм у думці інших людей, хоча й мимоволі. Вернер повідомляє Печорину: “Княгиня стала розповідати про ваші пригоди, додаючи, імовірно, до світських пліток свої зауваження”; “У Мерь уяві ви зробилися героєм роману в новому смаку” .
Вернер сливет у колі молоде їжаки Мефистофелем, і це книжкове прізвисько лестить його самолюбству: не в силах превстигнути в життєвій меті – піднятися багатством і положенням, – він розвиває в собі тенденцію, що девальвує, за допомогою якої прагне знецінити ті цінності й авторитети, які йому недоступні. Для цього він так само, як і Грушницкий, використовує книжково-театральні штампи – незмінно чорний колір одягу й модні в той час жовті рукавички, а крім того – лінію поводження (зовні скептик, у душі поет). Як всі невротики його типу, він не далекий сентиментальності (“плакав над умираючим солдатом”), непрактичний у житті (“для грошей не зробив би зайвого кроку”), хоча ставить мета розбагатіти. Невротичний склад характеру перетворює мета Вернера – піднятися наверх ціною більших грошей – у життєву фікцію. Якщо Грушницкому властиво прозаїчну життєву мету – домогтися успіху в жінок – наділяти в псевдоромантичні форми, характерні для колективної свідомості середовища й епохи, то Печорин і Вернер намагаються знецінити те, що в думці більшості являє безумовну цінність (розмова в “філолофсько-метафізичному напрямку” у кружку молоді, часті бесіди “про відвернені предмети”).
Вернер перебуває в неявному, але безумовному підпорядкуванні в Печорина. Це відбувається мимоволі й непомітно для самого Печорина. Вернерові лестить дружба з Печориним, родовитість, зовнішність, авторитет і авантюризм якого як би служать компенсацією того, чого в нього немає. Чарівність і влада особистості Печорина настільки великі, що професійна й людська проникливість Вернера неспроможні протистояти ім. Вернер не тільки підпадає під вплив Печорина, але й стає знаряддям у його руках: повідомляє важливі для Печорина відомості, діє в суспільстві по ньнього наущению.
Вигадливий життєвий шлях Печорина не є лише наслідком його дурного виховання й соціальних умов часу. Це його харизма, що він не міг створити сам, так само як і будь-які зовнішні фактори. Причини суперечливого життєвого шляху Лєрмонтовского героя закладені в темних глибинах його психіки, деякі особливості якої відкрив нам автор за допомогою своєї геніальної творчої інтуїції. Сам герой, аналізуючи свій життєвий шлях і характер, намагається дати раціональне тлумачення цим непізнаним глибинам власної душі у двох монологах: про ймовірно існуюче призначення й про два вираження своєї персони – людині що аналізує й людині вступнику. Під останніми, безумовно, треба розуміти свідомість і несвідоме
Несвідомість багатьох учинків героя (нерозумність із погляду оповідача й персонажів роману) викликана тими невиявленими інстинктами, які таяться в глибинах його душі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)