ПРЕВО Д’ЕКЗІЛЬ, Антуан Франсуа
(1697 – 1763)
ПРЕВО Д’ЕКЗІЛЬ, Антуан Франсуа (Prevost d’Exilles, Antoine Francois – 01.04.1697, Еден – 25.11.1763, Шантільї) – французький письменник.
Прево Д’екзіль, якого зазвичай звуть абат Прево, – славетний письменник, видавець журналу, перекладач, автор 112 томів творів, які відіграли велику роль у формуванні національної культури та літератури, прожив важке, сповнене пригод життя. Він народився у м. Еден у сім’ї королівського прокурора. У 14 років втратив матір і посварився з батьком. Проти його волі хлопця відправили у єзуїтський колеж,
“Манон Леско” вирізняє двоплановість структури. У романі можна виокремити дуже тісно “заселений” нижній план, який за складом і змістом дуже схожий на “Жіль Блаза” А. Р. Лесажа. Тут діють брат Манон – кавалер Леско, багаті коханці Манон – пан де Б., пан де Г. М., а також його син й ін. Тут відіграють значну роль коштовності, гроші, пишні особняки, а водночас картярські кубла та в’язниці. Це світ багатіїв, відкупників, але водночас світ картярів і шахраїв, Стосунки людей тут грунтуються на шахруванні й ошуканстві, насильстві та примусі.
Над цим світом розташований другий план, де вирішальне значення належить людським пристрастям. Саме кохання визначає поведінку головного героя – кавалера де Гріє, котрий заради нього ладен пожертвувати дворянською честю, багатством, кар’єрою, Такою, по суті, є і Манон Леско, котра заради кохання до де Гріє полишає забезпечене і багате життя.
На відміну від героїв багатьох романів, кавалер де Гріє зосереджений не на навколишньому світі, а на власних переживаннях. Це змушує автора детально зупинятися у своїй оповіді на душевних порухах де Гріє: зародження у його душі кохання до Манон, кохання, яке надзвичайно витончує розум, відкриває серце для тисячі відчуттів. Його переживання зовнішньо несподівані, непередбачувані: так, хворобливі ревнощі до сина де Г. М., що мучать серця де Гріє, при отриманні листа від Манон відразу поступаються місцем похмурому і тупому спокою, а напад люті, що охопив його відразу ж після цього, переходить у невтішне горе, потім помітно слабне і дає йому можливість зібратися з думками. Але ці різкі переходи психологічно виправдані.
У романі трагічний фінал: Манон гине, а де Гріє, цілковито спустошений і пригнічений, уже не живе, а лише доживає своє життя. Трагічна атмосфера твору пояснюється тим, що відображені у ньому дві сфери – сфера кохання і сфера багатства – протистоять одна одній як два взаємно ворожі світи. При цьому Прево Д’екзіль приходить до зображення діалектики людської душі, до напівтонів, до змалювання складного переплетення добра та зла. Манон кохає де Гріє щиро та пристрасно, оточує його теплом і турботою, зберігає йому завжди “вірність серця”. І водночас, засвоївши під тиском свого середовища схильність із “приємністю провести свій день”, вона сама топче своє кохання, втрачає незалежність і чистоту, а отримує натомість розкоші, особняк, карету, коштовності. Лише в Америці, де все це відсутнє, вона вперше відчуває свою незалежність.
Де Гріє уявляє Манон певною “загадкою”, “вельми химерною істотою”. Причини її поведінки таємничі. Він ніяк не може зрозуміти, чи є вона “найдивовижнішою дівчиною у світі”, як це видається іноді йому самому, а чи вона лише “підла та підступна коханка”; чи вона кохає і страждає, коли плаче, прощаючись із ним перед тим, як піти до де Б. І справа тут не тільки в тому, що де Гріє не здатний її зрозуміти. Справа в об’єктивних властивостях характеру самої Манон.
Ця прихована письменником діалектика душі і характеру, зокрема душі та характеру жінки, котра пустилася берега, отримає подальший розвиток в епоху романтизму. Внутрішнє життя героїв Прево Д’екзіля не існує ізольовано від реального світу, що їх оточує. Попри все, через Манон і її оточення вплив суспільства торкається і самого де Гріє, котрий до певної міри стає тотожний своєму середовищу. Щоправда, незважаючи на все це, де Гріє залишається вірним своєму коханню до Манон; більше того, він здійснює всі свої картярські афери, прощає крутійські витівки Манон і навіть бере участь у них лише з кохання до неї. Але відбиток двоїстості все ж таки лягає і на його образ, про який сам автор зауважує у передмові до роману, зазначаючи, що це “характер двоїстий, котрий поєднує в собі ганджі та чесноти”. Прево Д’екзіль зробив значний крок уперед у змалюванні людини, у розкритті складності її душі. Характер людини в уявленні Прево Д’екзіля позбавлений, проте, і тієї цільності, яка властива дійовим особам творів просвітників.
Письменник наче випереджає свій час і зближується із пізнім Просвітництвом, як це розкривається у “Небожі Рамо” та “Жакові-фаталістові” Д. Дідро, у “Сповіді” Ж. Ж. Руссо. Більше того, цей роман випереджує до певної міри Стендаля, психологічну прозу XIX-XX ст. Але сам Прево Д’екзіль, ймовірно, не усвідомлював свого новаторства. Коли в Англії з’явилися романи С. Річардсона, він саме у них побачив видатне художнє відкриття століття і відтоді вважав своїм головним завданням знайомити французького читача із творами англійського романіста. Прево Д’екзіль переклав “Клариссу” та “Грандісона”. Захоплюючись цими романами, він, проте, не просто їх перекладав, а, скорочуючи розтягнуті місця, робив динамічнішими, ніж в оригіналі.
У 1754 р. папа Бенедикт XIV призначив Прево Д’екзіля настоятелем у м. Женн. В останні роки життя Прево Д’екзіль розробляв генеалогію роду Конті і багато перекладав із англійської.
За О. Михайловим
(1 votes, average: 5.00 out of 5)