Поєднання фольклору й поетики модернізму у творах Федеріко Гарсіа Лорка
Федеріко Гарсіа Лорка народився у невеличкому андалузькому селищі Фуенте Вакерос, тому дитинство провів на лоні природи. Пізніше він згадував: “Моє дитинство – це село і поле. Пастухи, небо і безлюддя”. Скільки юнацьких витівок народжувалося в цій голові: вистава для дітей, музичне свято у Гранаді, фольклорна експедиція (“якщо б ти знав, які романси про розбишак я записав у тому селищі”), фестиваль андалузької народної пісні – канте хондо, мандрівний театр тощо. І, звісно, поетична творчість. Ми не випадково навели деякі факти
Стихія народної пісні була знайома йому з дитинства, отже, знайшла відображення і у його творчості. Перший поетичний дебют демонструє пошуки молодого Лорки. В авторському відступі він застерігав читачів від надмірної критики, прекрасно усвідомлював позитивні та негативні якості своєї дебютної “Книги віршів”: “це жива пам’ять мого палкого дитинства”.
Наступні поетичні збірки свідчили про народження оригінального поета. “Поема канте хондо” – це незвичне поєднання народної музики й авторської поезії. Канте хондо – “глибокий спів”, найдавніша європейська
Особливість канте хондо полягає в тому, що пісня ніколи не повторюється, і, скільки б її не співали, не можна вичерпати весь її духовний підтекст. Музика канте хондо — це давній звукоряд з інтервалами на чверть тону. Слова – три-, чотирирядкові пісні. Канте хондо живе тільки в імпровізації.
Федеріко Гарсіа Лорка майстерно уникає сліпого наслідування народної творчості. Він “перекладає” чарівність народної мелодії та таємницю її слова поетичною мовою. Поет пояснював, що не можна повторювати по-рабськи неповторні інтонації народної пісні, необхідно брати тільки її глибинну сутність. Отже, саме світовідчуття і лише світовідчуття поєднує поезію Гарсіа Лорки і народну поезію. “Поема канте хондо” не наслідує глибинний спів, не цитує народні пісні, а повертає поезію до першоджерел: “Я ненавиджу орган, ліру і флейту. Я люблю голос людини, самотній голос людини, що замучена коханням”.
Таким чином, вірші Гарсіа Лорки споріднені з народною піснею “не формою, а нервом форми”.
Новаторство Ф. Гарсіа Лорки можна пояснити так: він намагався відобразити правду, не прикрашену ані красивими словами, ані дзвінкою мелодією. Лише правду. Але творче кредо поета не пов’язане із песимізмом.
Ф. Гарсіа Лорка зачаровує читача недомовленістю. Це справжнє мистецтво канте хондо. Достатньо трьох-чотирьох рядків, але це повинні бути справжні поетичні рядки, щоб висвітлити грань, яку б розтягнений вірш неминуче б знищив. Тільки Гарсіа Лорка опанував мистецтво сказати все, але своєчасно замовчати, залишити щось невимовленим.
У світі поета все грань, межа: хитка, прозора, довічна і не підвладна руйнуванню грань життя і небуття, сну і дійсності, щастя і біди, волі і примусовості, буденності і поезії. У світі Гарсіа Лорки все застигле на межі, що висвітлена яскравим світлом іншого світу – вільного і далекого. Мабуть, тому майже у кожному вірші є слово далечінь, а якщо відсутні слова, є луна, спогади чи відомості про далечину. Далечина має кілька смислових підтекстів – символічних значень: це і просторова далечінь, і невпинний рух часу, і широта творчого натхнення, для якої жодних відстаней не існує. Можливо, це передчуття майбутньої життєвої трагедії: неможливості втекти від власної смерті. Так хочеться жити, радіти, співати пісні, творити, але страшною є навколишня дійсність. Навіть якщо ти і хочеш жити, такої можливості немає, бо твої слова, твої пісні зашкодили антигуманній владі садистів-нацистів.
Яскраво проявляються названі вище риси у “Поемі про циганську сигірію”. Сигірія – одна з форм канте хондо, чотирьохрядкова ан-далузька пісні:
Помирати я не стану –
І у час останньої муки
Цим пасмом волосся, чорним пасмом,
Пов’яжи мені руки.
Починається поема пейзажем маслинової рівнини: низьке похмуре небо, сірий вітер, що порушує спокій природної врівноваженості. Дозрілі ягідки маслини наповнені сумними зойками птахів. Зграйка птахів стала заручником нічної темряви, яка грається їхніми довгими хвостами. Серед цієї нічної тиші починає плакати гітара, вона сповіщає про прихід ранку. Вона не буде мовчати, даремно благати тиші.
Плач гітари – це вода, що розтікається каналами, це спів вітру над снігами. Так плаче на заході сонце, коли згадує схід, так плаче стріла, що не знайшла ціль, так плачуть розжарені піски, коли мріють про прохолодну красу камелій. Так прощається з життям птах перед загрозою зміїного жала:
О гітаро,
Бідна жертва
П’яти метких кинджалів!
Плач гітари перериває несамовитий крик розпачу: чорною веселкою стягнув бузковий вечір. На зміну печальній пісні приходить мертва тиша: коли німіють серця, коли не можна підняти вгору обличчя. Слухай цю пісню, слухай цю тишу. Звуки сигірії знову відроджуються: одвічно наздоганяючи биття ритму, з тугою у срібному серці, з ножем на долоні. Одвічне небо, одвічна земля, одвічна пісня серця, що страждає.
По закінченні пісні ти поступово повертаєшся у реальний світ:
Прориті часом
Лабіринти –
Зникли.
Залишилася сама пустеля: джерело натхнення – серце – вичерпано; зникли поцілунки. Нагромадження безособових дієслів підкреслює це почуття спустошеності, порожнечі: замовкло, затихло, зникло, вичерпалося – залишилася лише пустеля. Отже, “Поема про циганську сигірію” не може бути наслідуванням народної пісні, тому що автор розкриває не стільки чарівність мелодії, загадковість слів, скільки своє емоційне сприйняття. Це маленький за обсягом документальний фільм про життя серця, насичений, переповнений емоціями, почуттями, думками про вічність.
Книги Гарсіа Лорки, що з’являлися пізніше, були витримані в такому ж оригінальному стилі: незабутнє поєднання фольклорної традиції та “нерву форми” і поетичне переосмислення вікової культури іспанців. Для поета фольклор був традицією, що линула у майбутнє, запорука безкінечного відновлення і відродження.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)