Повість “Кайдашева сім’я” як енциклопедія народознавства
Іван Нечуй-Левицький – один з класиків українької літератури, чиї твори, на жаль, у наш час не користуються популярністю у широкого загалу. І, мабуть, багато втрачає наш сучасник, відмовившись від цих сторінок, сповнених соковитих барв українського слова, творів, герої яких – Справжні представники нашого народу, чисті душею, палаючі пристрастями. Іван Франко так писав про Нечуя, назвавши його артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком Україні: “Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх з незрівнянною точністю,
Повість І. Нечуя-Левицького стала справжньою енциклопедією народознавства, подавши читачеві народні характери на природному для них тлі. Таким чином, письменник послідовно втілював ті завдання української літератури, які сам визначив у своїй критичній статті: “Тепер ми хочемо мати свою українську літературу, бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватися, як всяка література на світі, по таких самих законах, – на основі потреби розвивати свої власні особності,
Нечуй-Левицький традиційно починає свої твори панорамним оглядом місця подій, який виконує функцію експозиції: “Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах”.
Народні характери постають у творі в усій своїй багатогранній глибині та суперечності. Тут немає вже одновимірності та одноплощинності характерів, як ми зустрічаємо у Квітки-Основ’яненка та деяких інших сентименталістів. Ні, герої Нечуя-Левицького – живі складні характери.
Ось, наприклад, на початку повісті ми знайомимося з Карпом та Лавріном, синами Омелька Кайдаша, і вже з короткої характеристики розуміємо різницю їхніх характерів: “Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів”. І мріють хлопці зустріти зовсім різних дівчат. Так, Карпо говорить: “Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку”. І таку дівчину він зустрічає, сватає. Мотря й справді має запальний характер, непримиренну вдачу, що й позначається на її поведінці в родині. Лаврін же хоче зустріти таку дівчину: “Коли я буду вибирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо”. І Мелашка цілком виправдовує сподівання парубка.
Отже, Карпо і Лаврін представляють собою зовсім різні типи народних характерів. Один – запальний, але повільний в дії, похмурий, небагатослівний. Інший – ніжний та лагідний, балакучий і веселий, але нерішучий.
Неоднозначними є також характери Омелька Кайдаша та Кайдашихи. Так, старого Кайдаша роздирають зовсім протирічні прагнення. З одного боку, він дуже богомільний і шанує церковні свята, а також святу неділю. А з другого боку, він постійно заглядає в чарку і через це ніколи не знає спокою. Каидашиха, будучи натурою досить егоїстичною, усе ж інколи проявляє людські почуття. Так, вона турбується про Мелашку, яка втекла під час прощі до Києва, і потім проникається до неї якоюсь майже материнською любов’ю.
Характери героїв “Кайдашевоі сім’ї” подані в розвитку. Так, ми спостерігаємо метаморфози, які відбуваються з Мелашкою та Лавріном. На початку повісті це лагідні, замріяні поетичні натури, а потім родинний конфлікт настільки затягає їх, що вони перетворюються на таких же запеклих та завзятих до сварки, як і Мотря та Кайдашиха: “Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову”.
Отже, в повісті “Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького ми, з одного боку, спостерігаємо широку картину народного побуту з любовним зображенням етнографічних деталей, особливостей та подробиць селянського життя, а з другого боку, поступове руйнування патріархального способу життя. Ми бачимо, як нівелюється традиційна роль батька в родині. Ніхто з синів не поважає старого Кайдаша. І хоч він, звичайно, не дуже-то заслуговує на повагу, але все ж таки це батько.
З тонким гумором письменник розкриває притаманну українському селянинові пасивність у вирішенні важливих для нього самого життєвих питань. Так, усе село потерпає через “каторжну гору”, на якій ламається не одна вісь на возі. І показовою є розмова про цю проблему в шинку. Селяни смакують “трагічність” цієї проблеми, скаржаться на постійні збитки, і, здається, ось-ось буде прийняте рішення, та нічого не відбувається. Як кажуть, віз і нині там, бо селяни радше будуть обговорювати свою проблему як філософську, аби тільки нічого не робити. Тут сміх Нечуя-Левицького зрідні гоголівському в усій глибині викриття ним потворних явищ дійсності.
Таким чином, люблячи зображуваних ним людей, любовно оглядаючи їхнє життя, письменник все ж спроможний піднятися над слабкістю своєї любові, посміятися над потворними явищами. Він, немов вправний хірург, бажає видалити соціальну пухлину, поки вона не зруйнувала цілий народ. Отже, я вважаю, що повість Нечуя-Левицького – це не просто етнографічний замальовок, це глибоко психологічний і викривальний твір.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)