Повість “Кайдашева сім’я” (Скорочено) – Груші
Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але Доки груша не родила, доти й лиха не було.
На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу.
Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш.
Діти
– А нащо це ви рвете наші груші! – крикнула Мотря на небожів та небог.
– Еге! це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а не дядькова, – говорили діти та все збирали груші.
– Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати.
Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли гвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка.
–
– За те, щоб не крали моїх груш, – обізвалась з-за тину Мотря.
– А хіба ж це твої груші? Це наша груша, хіба ж ти не знаєш, чи що?
– говорила Мелашка.
– Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це,
Мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці,
– говорила Мотря.
З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.
– Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це ваша груша, – говорила до дітей Кайдашиха.
– Нехай тільки влізуть у мій город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! – кричала Мотря.
А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.
Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини.
На Лавріновому дворі піднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі.
– Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, – говорив Лаврін.
– Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, – говорив Карпо.
А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх різкою. Брати мусили йти в волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврі-нового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки.
– Авжеж! Так оце продам два аршини землі! – кричав Карпо. – Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай приймає собі грушу на свій двір, – говорив Карпо.
– Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, – говорив у волості голова, – а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лаврінові, та й ідіть собі з Богом.
Лаврін і Карпо вийшли з волості і нібито помирилися: Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові.
Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої.
– За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми
Давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в
Волості.
Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти.
Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти.
Знов почалась така сама комедія. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своїх дітей, Як вовчиця, кинулась до Мотрі й трохи не здерла із неї очіпка. Карпо і Лаврін пішли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості.
– Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай
Груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, Пристаєш на те? – спитав священик
– Чи то можна пристати на те, – сказав Лаврін..- Я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз, та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану.
– Авжеж! У мене й так огороду обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, – сказав Карпо. – Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади в свій город.
– То діліться щороку грушами пополовині, – сказав священик.
– Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, – сказав Карпо.
– Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влучить, – жалівся Лаврін.
– Ну, то як же воно буде? – спитав священик.
– Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так, як ви присудите, так воно вже нехай і буде! – сказали брати.
– То я ж кажу, щоб Карпо заплатив тобі три або чотири карбованці, та й нехай буде груша його, то й сварки більше не буде між вами, – знов сказав священик.
– Зроду на це не згоджусь! – сказав Лаврін. – Там батюшко, груші, вибачайте, коли ласка, як ваші кулаки. Я щороку продам груш два або й три мішки за три або й за чотири карбованці.
– Ну, то ти, Карпе, одріж йому землю з грушею.
– Хіба я таки сказився чи з глузду з’їхав, щоб одрізувать землю, – сказав Карпо.
– То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з своїми жінками, – сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері.
Карпо і Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігли й баба Палажка Солов’їха, а за нею баба Параска Гришиха.
– Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, – сказала премудра баба Палажка, – геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились.
– Навчай, навчай! Яка премудра! – не втерпіла баба Параска. – Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир.
Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мир нота й тиша.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)