Постать українського мислителя XVII століття в поемі “Іван Вишенський”
І. Франко увійшов в історію української літератури як геніальний поет, белетрист, драматург, історик, економіст, громадський діяч. Він своєю творчістю і багатогранною літературною та громадською діяльністю створив цілу епоху в історії української літератури. І скрізь, завжди і в усьому був оригінальний та неповторний.
Особливого вияву набула його оригінальність в поемах, зокрема таких, як “Похорон” та “Іван Вишенський”.
“Іван Вишенський” – філософський твір на історичну тему про видатного письменника, мислителя
У віці 30-35 років він пішов на Афон, який з того часу став місцем його проживання. Тільки один раз завітав на Україну, хоч прагнення жити серед народу своєї Батьківщини і бути корисним їй не покидало аскета-мислителя до глибокої старості. Там, на Афоні, він дотримувався суворого режиму,
Постать мислителя, його світогляд найкраще розкриваються в його творчій діяльності. На думку І. Франка, він був найпрогресивнішим, найближчим до народу літератором. Однак його постать наскільки велична, настільки й суперечлива. Іван Вишенський виявив себе філософом, був переконаний у тому, що у світі йде невсипуща, напружена боротьба між добром і злом. Уся природа, краса, людське тіло є породженням і власністю злого Духа. Духовне начало перебуває в різній суперечності з матеріальними диявольськими спокусами.
Передова людина свого часу, Вишенський любить український народ, виявляє готовність відстоювати його життєві інтереси, проголошує ідею соціальної рівності, мріє про той час, коли не буде бідних і багатих, засуджує гнобительську політику польсько-шляхетської держави. З іншого боку, не вказує на шляхи боротьби з соціальною несправедливістю. Суперечливим, на думку автора поеми, є й той факт, що мислитель замість того, щоб брати участь, в ідейно-політичній боротьбі на Батьківщині, обрав собі роль “добровільного вигнанця”, “затворника-афоніта”, прирік себе на “самотність, фізичні й моральні муки”.
У своїх творах (існує думка, що Вишенський розпочав творчу діяльність на Афоні) письменник розвінчує католицьку церкву, одним із перших в українській полемічній літературі проголошує тезу про “папу-антихриста”, називає його деспотом, піддає критиці міркування католиків про чистилище, критично висловлюється про українських панів, які не захищають національно-релігійні права народу. Найбільшої сили гнів Вишенського набирає у викритті духовенства.
Розвиваючи демократичні ідеали, письменник стає на захист православних монахів, але критика католицької церкви не була до кінця послідовною. Він не зміг розкрити корені католицького віровизнання. Відсталими є погляди Івана Вишенського на освіту. Однак, незважаючи на певні протиріччя у світогляді та поглядах, І. Вишенський є для нас “цінним і симпатичним” і завжди матиме місце в нашій літературі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)