Касьянова Світлана Інструкція для героя

Світлана Касьянова
Інструкція для героя
Якщо хочеш бути великим героєм,
то приходиш у великий народ,
Якщо хочеш бути маленьким героєм,
То приходиш у маленький народ,
Якщо хочеш бути майбутнім героєм,
То приходиш у майбутній народ
Замок відчиняється на третій поворот ключа. Двері не скриплять, бо їм завжди хочеться бути відчиненими і вони інколи ненавидять замок, який клацає: “От і все тше-кай.” Але чого чекати? Відомо чого – коли замок відчиниться, щоб можна було ступити назад через поріг, що нікому ніколи не

спадало на думку. Двері думають, що за їх віддану легкість відчинятися (і зовсім без скрипу!) їм дозволять колись залишитись відчиненими, без влади осоружного замка. Може колись йому накажуть не клацати, не почуватися головним. Бо двері відчувають як з людської постаті глухувато випорскує їдко-леткий згусток. Ті, що приходять, деколи таким дихають. Особливо це чути, коли рука намагається втрапити ключем до замка. Тоді дверям приємно що той корчиться від такого запаху, але ж сморід осідає і на них, це – неприємно.
Постать шумно видихнула, кліпаючи очима, та нічого не розгледіла, окрім тьми. Витягнувши перед собою

праву руку, вона обережно ступила вперед, переконалася, що під ногами твердо і рівно, повільно пішла коридором.
“Невже не можна закрутити лампочку? Економлять з самого початку.” – Слова покрутились у голові підпливли до вух, застряючи буквами, випхалися назовні, допливли до стін, вдарилися об них, розсипалися, змішуючись з приглушеними ударами, які йшли знизу повільно і ритмічно. У темряві і тиші вдавалося, що дорозі немає кінця.
“Чому він сказав, що анкету не можна псувати? Якийсь там шматок паперу. А якщо бувають нерозбірливі почерки, сиди і розбирай каракулі? Тим більше, що запитання дебільні – чи хотіли б…, чи могли б… Хочу все і можу багато. Що з того, що це єдина найбільша у світі компанія, і в них працювало багато відомих людей. Чому ж ті люди ніколи про це не кричать, а говорять як про звичайну річ. А світла немає. Теж мені”, – він потягнув носом, намагаючись хоч як-небудь визначитися. Наткнувся на стіну кінчиками пальців, взяв трошки праворуч, черкаючи краєм одягу по стіні. “Я хоч іду, чи кручуся на місці?” – Ступив кілька кроків, широко водячи перед собою долонею – торкнувся вказівним пальцем стіни зліва. – “Схоже йду. Але де ж ті двері?!”
Від напруження рука зробилася важкою, тремтячою, в животі щось запротестувало, захотіло вирватися, почало шукати тоненького виходу, але наробило стільки шуму – “А, може, плюнути і повернути? Промацав половину дороги та стільки ж мацатимеш назад. Добре, що хоч під ногами рівно.” – Здалося, що думки зібралися над бровами, чекаючи ледь відчутного доторку, до обличчя, щоб вирвались рідкі слова під скрегіт зубів. Знову зачепив плечем стіну, тільки лівим. І від бажання відштовхнутися від неї, протягнув усім лівим боком тіла, злякався, що стіна розступиться, захоче затягнути десь чорт знає куди.
Раптом ткнувся кінчиками пальців у щось попереду, наштовхнувся боляче – нігтями, аж засмикало у кісточках. – “Що, думав щось вхопиш?” – Обмацав зліва, справа, попереду – двері, і жодної шпарини навіть натяку на світло немає. Але є дверна ручка! А замок?
“От тобі просто увійти. Скільки ж років цій ручці, точніше цьому, що з двох кінців прибите до дверей, і яке точно поміщається у долоні? А як же відчинити? Взяти і вирвати її з м’ясом? Е ні, тоді залишиться тільки волати про допомогу. Значить треба щосили штовхнути вперед, навіть впертися ногою, шкода, що не можна двома з усієї сили, – кудись та виведе!”
Яке різке світло! Величезна кімната. Заводський цех? Він зупинився, ледь стримуючись на останній сходинці невеличкого ганку без перил, але тільки на мить, бо інерційно ступив-плигнув уперед, помічаючи під собою розкладені блискучі інструменти. Перечепившись за них, скинув руками, намагаючись зрозуміти куди потрапив.
Жінки недалеко, у білих робах, повернули голови посміхаючись, і знову взялись до роботи.
“Це що вони майструють карусель?” – Зненацька щось торкнулося спини, притислось до лопаток, неначе м’яко і вперто хотіло штовхнути вперед. Він повернув голову від несподіванки – широкий з долоню брус напирав у плечі, – одним кінцем він був укріплений десь у центрі цеху. Різко пригнувши голову і видихнувши зойк, пропустив брус, який поволі поплив далі.
– Який голосистий, – промовила жінка і знову взялася щось плести з мотузків, що звисали з такого бруса, тільки тепер він помітив, що це жолоб.
Витерши долонею спітніле чоло, впхав руки до кишень пальта, почав розглядатися. Тут справді працювало багато людей, і, схоже, вони майстрували чи прикрашали майбутню карусель. Посеред цеху з кількаметрового у діаметрі розмальованого наче яйця виходили такі жолоби, якому він трапився на дорозі. Яйце повільно оберталося, сила-силенна жолобів, наче розчепірені пальці, пропливали над головою на різній висоті, стільки ж опущених було на столи перед людьми, які щось плели, чи в’язали, чи чіпляли на мотузки чи дроти, заглядаючи у невеличкі аркуші, мабуть, щоб не збитися.
– А це ви. – Перед ним зупинився маленький з черевцем чоловічок у сірій робі.
Він глянув у гладенько-рожеве обличчя чоловічка. – “Схоже, бригадир”. – Помітив кудлаті рештки чорної перуки, які обрамляли гумового відтінку лисину, блискучі чорні очі говорили – ми на вас чекали, але в ту ж мить у них щось промайнуло.
“Ой леле!” – Тільки тепер помітив, що його чорне пальто, особливо рукави, поли, було вимащене! – “Падлюки! Пофарбували коридор паскудною червоною фарбою, чи не густо замішаною гуашшю!” – Від удару долонею по рукаві злетіла червона хмарка і зависла, тепер долоня, наче вмочена у щось рідко-червоне, яке забилося у лінії руки.
Чоловічок підняв примирливо руки, намагаючись зупинити, відвертав обличчя, морщив носа. Від найближчих столів почувся жіночий сміх. Захотілося заревти ведмедем у відповідь.
– Спокійно, спокійно, – тихо промовив чоловічок, ніби вгадав бажання. – Як назвати? – Він нахилився до вуха.
– Іван. – Струшував з себе червоний іній.
– Івась?
– Іван!
– Ага, Іван, Іван. Не хвилюйтеся, це не страшно, – чоловічок покрутив головою, точніше покрутився усім товстим тулубом. – Зараз, зараз.
Підійшла у такій же робі молода жінка, посміхнулася, кивнула вітаючись, взяла за рукав, потягла десь убік. У теплі і від такої несподіванки Івана обсипав піт, він почалапав слідом, розглядаючи долоні, вимащені у нудотно-червоне.
– Обережно!
Покірно переступив через коробку з інструментами. Вони ввійшли до світлої закахленої кімнати з умивальником, крізь широке вікно було видно ту чудернацьку карусель, а отуди, значить туалет. Приречено розставивши руки, Іван чекав поки жінка розщібала гудзики, стягала з нього таке важке пальто. Почепивши на гачок, відкрутила кран, взяла щітку.
Він підійшов, підставив долоні під холодний струмінь, мурашки зі спини перебігли на груди, зчепилися в клубок, розгризаючи оболонку, під якою він тамував лють, – хоч би вона щось сказала, чи що.
– Чим ви займаєтеся?
– Хто? – Жінка раптово повернула голову, здивовано подивилася на нього.
– Тут, – Іван показав мокрою долонею на карусель за шибою.
– Майстер пояснить, – знизала плечима, наче запитав про якусь дурницю, взялася далі чистити пальто.
Притулившись плечем до кахляної стіни, стискував кулаки, ніби вичавлював з них воду, а вона і справді скапувала. Струсив з долонь краплі, потер пальці, мовчки підійшов до дверей туалету, запитально глянув на жінку. Її рука застигла зі щіткою. Жінка перевела погляд на плече Івана, кинулася дочищати пальто, напружено приглядаючись до правильності своїх рухів.
Це справді був туалет, хлопець роззирнувся, розщібнув штани, покотив погляд по стіні, відчуваючи холод долоні. – “А, може, треба було б її трахнути? Хто б шукав у такому тлумі людей.” – Сплюнув в унітаз, натиснув великим пальцем на хромоване кільце – бачок, як скажений звір, загарчав, викидаючи з себе воду.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Касьянова Світлана Інструкція для героя

Categories: Твори з української літератури

Links