Порівняльна характеристика Онєгіна й Печорина (передові люди XІX століття)
У віршованому вступі до роману “Євгеній Онєгін” Пушкін пише, що його добуток – плід “розуму холодних наблюдений і серця сумних замет”. Бєлінський у своїй статті “Євгеній Онегин” назвав цей добуток “енциклопедией росіянці життя”. І справді, у цьому романі, як у магічному кристалле, відбилося все російське життя: і вище світло, і дрібнопомісне дворянство, і народ – Пушкін добре знав все суспільство початку XІX століття. У ті роки, коли поет працював над своїм самої любимим добутком, йому довелося багато пережити, втратити
На тлі картин російського життя 20-х років XІX століття показана драматическая доля кращих людей, перідовой дворянської інтелігенції епохи декабристів. Без Онєгіна був би неможливий “Герій нашого часу” Лєрмонтова, потому що реалістичний добуток, створений Пушкіним, відкривало першу сторінку в історії великого російського роману XІX століття. Пушкіна втілив у прораз Онєгіна багато хто з тих рис, которие потім розвилися в окремих персонажах Лєрмонтова, Тургенєва, Герцена, Гончарова.
Євгеній Онєгін і Печорин дуже схожі по
Воно не вимагало глубоких знань – досить було поверхностного утворення, важливіше було знання французької мови й гарних манер. Євгеній, як всі, “легко мазурку танцював і кланявся невимушено”. Свої кращі роки він витрачає, як більшинство людей його кола, на бали, театри й любовні захоплення.
Такий же прораз життя веде й Печорин. Дуже незабаром обоє починають розуміти, що це життя порожнє, що за “зовнішньою мішурою” не коштує нічого, у світлі панує нудьга, наклеп, заздрість, люди витрачають внутренние сили душі на плітки й злість. Дрібна суєта, пустопорожні розмови “необхідних дурнів”, щиросердечна пустота роблять життя цих людей однообрізної, зовні сліпучої, але чишенной внутрішнього змісту. Праздность, відсутність високих інтересів опошляють їхнє існування.
День похож на день, трудитися нема чого, впечатлений мало, тому самі розумні й проміньшие занедужують нудьгою, “спліном”. Своєї Батьківщини й народу вони по суті не знають. Онєгін “хотів писати, але праця завзятий йому був тошен…
“, у книгах він теж не знайшов відповіді на свої питання Євгеній розумний і міг би приносити користь суспільству, але відсутність потреби в праці є причиною того, що він не знаходить собі заняття по душі. Від цього він і страждає, розуміючи, що верхній шар суспільства живе за рахунок рабської праці кріпаків. Кріпосне право було ганьбою царської Росії.
Онєгін у селі спробував полегшити положення своїх кріпаків (“…ярем він панщини стародавньої оброком легенею замінив…”), за що був засуджений сусідами, які вважали його диваком і небезпечним “вільнодумцем”. Печорина також багато хто не розуміють. Для того, щоб глибше розкрити характер свого героя, Лєрмонтов поміщає його у всілякі соціальні сфери, зіштовхує з найрізноманітнішімі людьми.
Коли вийшло у світло окреме видання “Героя нашого часу”, те стало ясно, що до Лєрмонтова російського реалистического роману просто не було. Бєлінський указав, що “Князівна Мері” – одна з головних повістей у романі. У ній Печорин розповідає пр самому себе, раскривает свою душу.
Тут сильніше всього виявилися особливості “Героя нашого часу” як психологічного роману. У щоденнику Печорина ми знаходимо його щиру сповідь, у якій він раскривает свої думки й почуття, беспощадно бичуючи властиві йому слабості й пороки Тут дана розгадка його характера й пояснення його вчинків. Печорин – жертва свого лихоліття.
Характер героя складний і суперечливий. Він говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе, у повному змісті цього слова, – іншої мислить і судить його”. У прораз Печорина видні риси характеру самого автора, але Лєрмонтов був ширше й глибше свого героя. Печорин тісно пов’язаний з передовий суспільної мисллю, але він зараховує себе до жалюгідного потомкам, які скитаются по землі без переконань і гордості “Ми не здатні до більше великих жертв ні для блага людства, ні для власного счастья”, – говорить Печорин.
Він втратив веру в людей, його невір’я в ідеї, скептицизм і безсумнівний егоїзм – результат епохи, що наступила після 14 грудня, епохи морального розпаду, боягузтву й вульгарності того світського суспільства, у якому обертався Печорин. Основне завдання, що поставив перед собою Лєрмонтов, – це створення образа сучасного йому парубка. Автор ставить проблему сильної особистості, настільки несхожої на дворянське обществ 1830-х років. Бєлінський писав, що “Печорин – Онегин нашого часу”.
Роман “Герой нашего часу” – це гіркий роздум над “історією душі людської”, душі, погубленной “блиском оманної столици”, що ится й не дружби, що знаходить, любові, щастя Печорин – страждаючий егоїст. Про Онєгіна Бєлінський писав: “Сили цієї багатої натури залишилися без приложения: життя без змісту, а роман без кінця”. Те ж саме можна сказати й про Печорине.
Порівнюючи двох героїв, він писав: “… У дорогах різниця, а результат один”. При всій різниці зовнішнього вигляду й различии характерів і Онєгін, і Печорин, і Чацкий належать до галереї “зайвих людей”, для яких у навколишньому обществе не перебувало ні місця, ні справи.
Прагнення знайти своє місце в житті, зрозуміти “призначення велике” становить основний зміст Лєрмонтовского роману. Чи не цього міркування займають Печорина, змушують болісно шукати відвет на питання: “Навіщо я жив? ” На це может відповісти сам Лєрмонтов: “Бути может, мислию небесної й силою духу переконаний, я дав би миру дарунок чудесний, а мені за те – бессмертье він… ” У лірику поета й роздумах Печорина зустрічаємо ми сумне визнання того, що люди – це “худі плоди, до часу ззревшие”. Як перегукуються слова Печорина про те, що він нехтує життя, і Лєрмонтовские слова “але долю я й мир нехтую”!
В “Герої нашого часу” ми виразно чуємо голос поета, подих його часу. Зображуючи долі своїх героїв, типичние для їхнього покоління, Пушкін і Лермонтов протестують проти действительности, що змушує людей даром розтрачувати сили
(1 votes, average: 5.00 out of 5)