“Порівняльна характеристика Гамлета і Дон Кіхота”

Гамлета часто зіставляють з Дон Кіхотом. Це два найбільш красномовних образи, створених геніальними художниками в епоху Відродження. Немає більш високих орієнтирів, і здається, що всі проблеми, породжені кризою гуманізму, проглядаються в їхньому ряду. І. С. Тургенєв у промові “Гамлет і Дон Кіхот” – класичному аналізі цих героїв – побачив у них протилежні початки. Він не зазначив нічого спільного ні в ситуації, ні в характерах. Однак початкове положення і відправний принцип самовизначення зближує Гамлета з Дон Кіхотом. Обидва вони

зіткнулися з “морем лих”. Гамлет, як і Дон Кіхот, одержимий ідеєю особисто їх усунути, кажучи словами Тургенєва, “бере на себе виправляти зло”:

“Століття розхиталося – і найгірш всього,

Що я народжений відновити його!”.

Гамлет уповає на сильну особистість і в цьому випадку без коливань, хоча, на відміну від Дон Кіхота, гірко нарікаючи і вибухаючи прокльонами, на власні плечі покладає весь тягар. Цей принцип самовизначення, загальний для обох героїв, виходить з характеру поглядів гуманістів і складає їх практичний наказ. Те, що за середньовічними уявленнями доступно було одному Богу,

бере на себе людина – не люди, не людські маси, а підійметься до Бога особистість. Здавалося б, в досконалій протилежності ідей виявляється відома схожість. Гамлет, як і Дон Кіхот, діє без однодумців і соратників, у них є лише співчутливці і співчуваючі. У ренесансному апофеозі особистості не було презирства до маси, однак не було і визнання її достоїнств, її сили, її дієвої ролі. Гуманістичний індивідуалізм брав за зразок ідеалізовану самостійність лицаря, настільки ж ідеалізовану, як незалежність гордого йомена або широко підприємливого бюргера.

Гамлет і Дон Кіхот – лицарі, натхнені гуманістичним принципом самовизначення. У “природному”, історично зрозумілому і прогресивному возвеличенні гуманізмом особистості були свої крайності, що зближували нові уявлення зі старими: віра в “надприродні” можливості однієї особистості становила і силу і слабкість гуманізму. У благородному і самовідданому прагненні Гамлета і Дон Кіхота весь тягар століття був покладений на власні плечі. Одноосібним зусиллям “покінчити з морем лих” виражена і надзвичайна зухвалість ренесансної гуманістичної свідомості, і її зарозумілість. Ця зарозумілість – слідство надмірної захопленості і самовдоволення гуманістичної думки та плід ренесансного індивідуалізму, що заважає героїчної особистості тверезо дивитися на життя і оцінювати свої можливості.

Опинившись в тяжкій кризовій ситуації, позбавлений здорового ставлення до життя, герой мимоволі опиняється в стані “шаленості”. У Гамлета і Дон Кіхота, у кожного з них, своя форма “божевілля”, але їх “божевілля” однаково неминуче і носить фатальний характер. Гамлет не знає рівноваги без свідомості абсолютної істини, знову-таки, кажучи словами Тургенєва, без віри “в щось вічне, непорушне”. І в цьому він теж схожий з Дон Кіхотом. І своїм шуканням морального абсолюту близький старим почуттям. Гамлет, як багато хто до нього і слідом за ним, наприклад Фауст Гете, зосереджується на думці про смерть, коли, атакований упертими фактами і тяжкими сумнівами, не може по-іншому зміцнити думку, бо в швидкій течії все навколо неї рухається і нема за що вчепитися, навіть не видно рятівної соломинки. Стикаючись зі страхітливими контрастами і суперечностями, думка його, працюючи з гарячковим напругою, намагається вибратися з лабіринту, але рухається за метафізичної схемою: так – ні. І “жодної думки вона не додумує до кінця”.

Гарячкова напруженість думки позначається в нервовому синтаксисі уривчастої і туманною мови. Гамлет “моторошно кмітливий”, але проникливість його не забезпечує йому точки опори. У відносинах Гамлета і Дон Кіхота до жінки є також багато знаменного, справедливо зауважує Тургенєв. Однак бачить він у цих відносинах, як і в усьому, що стосується Гамлета і Дон Кіхота, тільки контрасти. Дон Кіхот “любить ідеально, чисто, до того ідеально, що навіть не підозрює, що предмет його пристрасті зовсім не існує”. Гамлет, навпаки, “людина чуттєва і навіть потай ласолюбна… не любить, а тільки прикидається, і то недбало – що любить “. Ставлення Гамлета до Офелії загадкове.

На цьому висновку дослідники літератури та критики зазвичай сходяться легко. Однак, на відміну від Тургенєва, більшість з них стверджує, що Гамлет любить Офелію і продовжує любити до кінця своїх днів, незважаючи на всі дивацтва поведінки, які дають підставу стверджувати зворотне. Адже не було підстав дорікати Гамлета в таємному сластолюбстві. У всякому разі, аргумент – посилання на мовчазну посмішку Розенкранца при словах принца, що його не радують жінки – непереконливий. Як би то не було, думка про Офелію не поглинає Гамлета цілком. Гамлетівські монологи – його одкровення. Він висловлюється в них безпосередньо, в моменти особливої??напруги, і його незамаскований вигляд видно в них найповніше.

У монологах – ні слова про Офелію. У найвідомішому (“Бути чи не бути…”) один рядок – “біль ганебною любові” – може нагадати про неї, викликати здогади, але в такому потоці думок. Це вже не “біль”, скоріше “матеріал” і “тема” стривожених філософських роздумів і пристрасних викриттів. І перед смертю Гамлет не згадує про Офелію, хоча незадовго до трагічної кончини готовий був битися з Лаертом, щоб довести:

“Її любив я; сорок тисяч братів

Всім безліччю своєї любові зо мною

Чи не зрівнялися би…”

Готовність Гамлета схопитися з Лаертом підказана не простим бажанням довести, як сильно він любив його сестру, і виправдатися, оскільки брат Офелії волає:

“Тридцять бід триразових

Так вразять прокляту голову

Того, хто у тебе злочинно відняв

Високий розум!”.

Гамлет зачеплений, але більш обурений, не може витерпіти шаблонну логіку лаертовського почуття і з уїдливою іронією відгукується на банально барвистий вираз його скорботи:

“Тепер засипте мертву з живим.

Так, щоб виросла гора, перевищивши і Пеліон,

І синього Олімпу небесне чоло”.

Гамлет не фальшивить, стверджуючи, що він любив Офелію більше, ніж “сорок тисяч братів”. Він говорить щиро, але не точно і риторично видає цю неточність. Думка про любов втрачається в ряду інших заповітних думок Гамлета. Її відтісняють цивільні і синівські турботи, моральні та філософські шукання. Їм Гамлет віддає перевагу. Віддає мимоволі, без натяжки. Перевага випливає з внутрішньої потреби, не так, як почуття обов’язку у героя класичної трагедії XVII століття. І все ж любов відтіснена, точніше сказати, пригнічена і, може бути, без необхідності віддана в жертву. Почуття любові викликає у Гамлета гірке розчарування і піддається сумніву. Приводів у нього досить: приклад рідної матері, яка з “брудної поспішністю”, “башмаків не зносивши” кинулася на “одр кровозмішення”; сама Офелія, яка відкинула його чисте почуття, до якої тягнеться павутина підступних намірів. У Гамлета мимоволі виникають або зміцнюються далекосяжні підозри і висновки, коли він чує слова Полонія, які не призначалися для його слуху, Полонію, який мав намір “підпустити” до нього свою дочку: “У такій ось час до нього я вишлю дочку”. Гамлет твердить Офелії про свою любов, а її хочуть “підпустити” до нього, як, можливо, “підпускали” до інших. Рідна мати, а за нею кохана трощать його піднесені уявлення про любов. “Яким докучним, тьмяним і непотрібним” починає йому представлятися “все, що тільки є на світі”, ледь він дізнається про ганебне заміжжя Гертруди. “О, мерзота! Це буйний сад, де плодиться одне лише насіння; дике і зле в ньому панує”.

“Нікчемність, о жінки, вам ім’я” – слідує його висновок. Це не крик досади, а потрясіння і поворот почуттів – у плоті йому вже ввижається, як середньовічному аскету, джерело бурі. Зміна, що викликана в почуттях, не тільки потрясла його зіткненням з “мерзенним блудом”. Було в цих почуттях і раніше щось, що змушувало “саму безсумнівну речовинність” зникати “перед його очима”, як вона зникала перед очима Дон Кіхота. Причини у них для цього не зовсім однакові, але збіг в якійсь точці все ж є. Моральна вимогливість Гамлета піднесена і благородна. У годину випробувань, коли руйнується все, було б дивним, якби він відволікся безтурботною розрадою. І все ж Гамлету бракує сильного й енергійного почуття життя. Захоплене здіймання з великим нальотом книжності послабило в ньому тілесний потяг, воно було зворушене лише аскетичним впливом – багатовікове гоніння плоті відгукувалося несподіваними наслідками, і важко було знайти дійсну свободу і гармонію в почуттях.

Мабуть, ця риса темпераменту Гамлета дозволила Марині Цвєтаєвої сказати йому від особи Офелії:

“Чи не вашого розуму справа

Судити запалену кров”,

І потім у “Діалозі Гамлета із совістю”:

“Але я любив її, Як сорок тисяч… –

Менше Все ж, ніж один коханець”.

Гамлету, як і Дон Кіхоту, не вистачає “такту дійсності”. Між ними виявляється не тільки історичний, а й психологічний зв’язок. Вони не в усьому протилежні, тому й відбувається так: “Гамлет почав” донкіхотом “, Дон Кіхот скінчив “Гамлетом”. Психологічна протилежність між ними різко позначається, коли одна сторона демонструє сумніви і коливання, інша – впевненість і рішучість. Гамлет і Дон Кіхот обидва починають з утопії і “за своїм уподобанням” – у повній відповідності з наївними і оптимістичними поглядами гуманізму – “креслять межі своєї природи”, не рахуючись з дійсним станом людини, з історичними умовами, з об’єктивною необхідністю. “Вся справа в тому, щоб не бачачи увірувати, засвідчити, підтвердити, присягнути і стати на захист…” – говорить Дон Кіхот. Гамлет увірував, засвідчив, підтвердив, присягнув і став на захист, сповнений наснаги та рішучості. Але коли йому відкрилося дикий і підступний злочин і під світлими покривами виявилася мерзота, він завагався у своїх переконаннях. У своїх сумнівах він непомітно повертається назад, в його думках про людину починає позначатися дух і логіка похмурої середньовічної думки. Гамлетівська рефлексія і коливання, що стали відмітною ознакою характеру цього героя, викликані внутрішнім потрясінням від “моря лих”, що спричинило за собою сумнів в моральних і філософських принципах, які здавалися йому непорушними.