ПОЛЬ ВЕРЛЕН
ПОЛЬ ВЕРЛЕН
(1844-1896)
Найперше – музика у слові.
Поль Верлен
Першого погляду його можна прийняти за сільського чаклуна. Голий, Гулястий череп, що виблискує міддю, маленькі косуваті блискучі очі, кирпатий ніс із ши-рокими ніздрями, рідка, жорстка, коротко підстрижена борода – усе в ньому нагадує Сократа, тільки без його філософії і вміння володіти собою.
Анатоль Франс
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ КОРОЛЯ ПОЕТІВ. Поль Верлен народився під знаком Сатурна. І першу свою збірку він назвав “Сатурнічні поезії”. За уявленням астрологів,
Особистісне у великого митця багато в чому визначається епохальним, власні
Поль Верлен виклав у своїх поезіях історію власної душі. Вірші почав писати ще у шкільні роки, коли намагався якнайшвидше засвоїти “дорослі” звички: почав палити і споживати абсент (алкогольний напій), хоч це не допомогло йому зрівнятися з оточенням. Поль Верлен так і не набув основної звички дорослої людини – смаку до служби, до казенної діяльності. Він любив лише поезію, захоплювався віршами Шарля Бодлера – поета з трагічним світосприйняттям, зосередженого на власній долі і своєму внутрішньому житті. Проте в поетичній техніці Верлен пішов не лише далі, айв дещо іншому напрямі, ніж Бодлер.
Уже в першій своїй збірці “Сатурнічні поезії” (1866) Верлен – зрілий поет – живописець, поет – музикант.
Ровесники Верлена, також поети, ввели його у коло літераторів, які співпрацювали в журналі майбутнього комунара Луї Ксав’є Рікара “Огляд прогресу”. Верлен повірив в ідеали, що ними тут жили: свобода, рівність, братерство, необхідність боротьби з несправедливістю поетичним словом. Повірив, як віритиме і в майбутньому, й не раз сліпо віддаватиме свою душу і свій мозок, свій хист і своє серце тим, кому повірив. То була одна з найістотніших і фатальних рис особистості
Верлена – здатність потрапляти у залежність від волі інших людей. Верлен не стільки йшов по життю сам, скільки його несло по ньому вихровим виром, як на-писав він в “Осінній пісні”:
Вийду надвір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, Носить мене
З жовклим листям.
(Переклад Григорія Конура)
Напередодні франко-прусської війни Поль Верлен потрапив до гурту літераторів, які збиралися у салоні скрипачки Ніни де Калліас. Серед них були Анатоль Франс, Вільє де Ліль-Адан, Франсуа Конне. Тут панував культ XVIII століття з його витонченим мистецтвом, і Верлен занурився у світ культури минулого. Він видає поетичну збірку “Вишукані свята” (1869), в якій демонструє надзвичайну розкутість душі та вірша і мистецтво звукопису.
Сповнений жагучої віри в можливість земного щастя, Верлен освідчується у коханні Матільді Мате, звичайнісінькій дівчині з буржуазної родини. В очікуванні щасливого подружнього життя він плодотворно працює і видає збірку поезій “Добра пісня” (1870). Ця книга не мала аналогів у минулому, не матиме і після появи на світ. Проте життя зруйнувало надії на щастя. Знак “прокляття” тяжів над поетом. За часів Паризької комуни Верлен співпрацює з комунарами, називає себе червоним республіканцем. Після поразки Комуни Верлен не зазнав безпосередніх репресій, проте недоброзичливе ставлення до нього як до людини, що стояла на боці Комуни, визначило його подальшу долю.
Ціле десятиріччя, аж до 1882 року, Верлен не міг друкуватись. Лише редактор газети “Трибуна народу” Е. Лепеллетьє, друг Верлена, видав у провінції неве-личку збірку його віршів “Романси без слів” (1874).
У 1872 році Верлен познайомився з Артюром Рембо. Юнак із провінції надіслав Верлену власні вірші і сповідально розповів про свої душевні терзання та ідеали. Вірші Рембо були такими оригінальними і водночас такими близькими Верлену, що вже відомий поет простягнув руку молодшому і ще не знайомому: “Приїздіть, велика душа, кличу Вас, чекаю на Вас…” Хоча Рембо виповнилося лише сімнадцять років, двадцяти семирічний Верлен підпадає під вплив чужого ідеалу.
У Рембо з його цілісною і могутньою натурою склалася своя теорія буття: потрібно бути “сином Сонця”, вільним від будь-яких упереджень суспільства. Верлен, який зазнав катастрофічної поразки в боротьбі за політичну волю, буквально вхопився в ідею поетичної волі.
Під впливом друга він залишає домівку, дружину, маленького сина і стає бродягою. Верлен і Рембо потрапляють до Бельгії, потім до Англії. Обидва поети багато пишуть, і твори цих часів зробили їхні імена безсмертними.
У 1873 році Рембо відмовляється від поезії, круто змінює своє життя.
З Верленом він починає поводитися відчужено, зверхньо, зухвало, а м’який і слабкий духом Верлен страждає, відчуває глибоке каяття перед дружиною і дитиною. Складні стосунки між друзями завершилися сваркою, під час якої Рембо заявив, що залишає Верлена. У відчаї Верлен стріляє в Рембо з револьвера, і куля влучає тому в руку. Суд засудив Верлена до двох років ув’язнення.
Перебування у в’язниці душевно зламало поета. Під впливом системи католицької пропаганди в темниці у Монсі Верлен повертається до християнської віри. Ко-лишній “син Сонця” вирішив стати сином Божим. Він мріє про життя селянина, щоб у безпосередній близькості до природи творити вірші, які б уславлювали Бога. Відбувається переродження гуманістичного символізму в релігійний, що і знаходить своє втілення у збірці “Мудрість” (1881). Але згодом Верлен дійшов висновку, що віра не відповідає його пошукам гармонії та цілісності. Він починає писати світські вірші, а про релігію говорить як про етап, що минув (“Я був като-ликом недавно…”).
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років Верлен кілька років живе переважно у селі. Він придбав з допомогою матері невеличку ділянку землі, однак спроби хазяйнувати були безуспішними, і поет з горя знову почав пиячити.
Вдруге здобути визнання Верленові вдалося завдяки серії літературних нарисів “Прокляті поети” (1884). Успіх цих нарисів, які ознайомили читача з творчістю
Рембо, а також привернули увагу до поезії Стефана Малларме, був безумовним. Верлена друкують охоче і часто. Літературна публіка шанує в ньому найвизнач-нішого представника символізму. Та пік його творчості вже в минулому.
Нестатки та алкоголізм руйнують здоров’я Верлена. Він часто хворіє і мусить лікуватися у лікарнях для злидарів. Усе це знову і знову штовхає Верлена в “обій-ми зеленої феї абсенту”.
Творчий набуток поета з кінця 70-х років по 1896 рік кількісно перевершує все, що було написано раніше. Але вірші, що з’являються після збірки “Мудрість”, уже свідчать про деградацію хисту поета. До того ж, у 1883 році від тифу помирає його прийомний син. Усе це змусило Верлена говорити про свою приреченість на катастрофи і нещастя (поема “Люсьєн Лeтинуа”).
Останні роки життя Верлен провів у кав’ярнях, у компаніях молодих художників і поетів. У 1891 році його було проголошено королем поетів.
У 1896 році Верлен помер.
У Парижі у Люксембурзькому саду є алея, в якій стоять увічнені в пам’ятниках поети. Серед них – пам’ятник Верлену. Це мармурова скульптурна група: лиса голова Верлена, що нагадує і голову Сократа, і голову Фавна, а під нею три символічні фігури – хлопчика, молодої жінки і старої матері. За задумом скульптора, вони мали символізувати “три душі” Верлена – дитячу, чуттєву і релігійну. Але душа в людини – одна, навіть якщо це велика душа “проклятого поета”.
“ЛЮБИ ВІДТІНОК І ПІВТОН”. Верлен належав до тих поетів, які сприймають світ через звуки (до них належать, зокрема, Афанасій Фет, Олександр Блок, Павло Тичина). Звідси і девіз поета: “Найперше – музика у слові”. Сприйняття музичної стихії як першооснови життя і мистецтва – одна з основних доктрин символізму.
Поезія символізму не бажає виражати себе логічною мовою понять, вона виникає із “духу музики”, передає ліричний настрій через звуки. Звідси – мелодійний характер лірики символістів. Слово для них – насамперед музика, а не зміст. Одна із збірок Верлена має парадоксальну назву – “Романси без слів”. У 1885 році поет і теоретик “мистецтва, для мистецтва” Теодор де Банвіль так писав у листі до Верлена: “Часом Ви плаваєте так близько від меж поезії, що ризикуєте потрапити до музики! Хто знає, можливо, Ви й маєте рацію”.
Музичність поезії Верлена – це не просто віртуозний звукопис чи мистецтво алітерації, це – музична стихія. Для нього важливим є не стільки зримо – пластичний образ, скільки звук, який передає і переживання автора, і явища зовнішнього світу.
Художній метод Верлена виник на перехресті різних напрямів: він утвердив імпресіонізм і став загальновизнаним метром символізму, хоча сам і не визнавав за собою такої честі.
Своє розуміння природи поетичної творчості Верлен виклав у вірші “Поетичне мистецтво”, написаному в 1874 роді, але надрукованому лише у 1882-му. За ці вісім років виросла нова генерація поетів. Молоді символісти (Жермен Нуво, Трістан Карб’єр, Жуль Лафарг) сприйняли вірш Верлена як маніфест свого поетичного напряму. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що вірш Верлена виражав також творчу програму імпресіонізму, а сам поет просив вважати свій знаменитий твір лише піснею і додавав: “Я не мав наміру теоре-тизувати”.
Термін “імпресіонізм” виник у французькому живопису та був перенесений на споріднені явища у літературі й музиці. (Impraission у перекладі з французької означає “враження”.) “Романси без слів” Верлена створено саме тоді, коли художники – імпресіоністи йшли до своєї першої виставки – “Салону тих, кого зреклись” (порівняйте з “проклятими поетами”). Верлен намагався передати у вірші відчуття швидкоплинності життя, враження від миті, так само як художники – імпресіоністи, живописом яких він цікавився, намагалися передати на своїх полотнах враження від миті життя.
Об’єктивно вірш “Поетичне мистецтво” Верлена став маніфестом усієї поетичної генерації кінця століття. “Найперше – музика у слові” – це гасло й імпресі-оністів, і символістів. Імпресіонізм перетворюється на “трамплін” символізму. Вже в поезії Верлена імпресіонізм еволюціонував настільки, що виробив образну систему, спроможну поєднатися із символізмом. У вірші “Поетичне мистецтво” йдеться і про імпресіонізм (тяжіння до передачі “пейзажу душі” – настрою, його найтонших відтінків і нюансів), і про символізм (прагнення сягнути інших небес, тобто світу втаємниченого і прекрасного).
Хоча оформлення символізму у французькій поезії відбулося наприкінці століття (написаний Жаном Мореасом “Маніфест символізму” було надруковано у 1886 році), з’явився він задовго до свого теоретичного обгрунтування, до визнання його літературним напрямом. Історія символізму починається з виходу в світ у 1857 році “Квітів зла” Шарля Бодлера. Другим важливим кроком в історії символізму була поява у 1866 році “Сатурнічних поезій” Поля Верлена, а також творчість Артюра Рембо і Стефана Малларме. На основі художніх відкриттів, зроблених цими поетами, виникає символізм як напрям у поезії.
Принциповим для всіх поетичних новацій Верлена було прагнення розширити межі поезії та поетичного зображення, доповнити об’єктивний світ внутрішнім світом людини. То була поезія внутрішнього зору і внутрішнього життя.
У своєму програмному вірші “Поетичне мистецтво” Верлен виступав проти сповненої логіки раціоналістичної поезії, утверджуючи інший стиль у поетичному мистецтві – мелодійно-емоційний, легкий:
Найперше – музика у слові.
Бери ж із розмірів такий,
Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Верлен радить не орієнтуватися на точну риму:
Хто риму вигадав зрадливу?
Дикун чи то глухий хлопчак
Скував за шаг цей скарб, що так
Під терпугом бряжчить фальшиво?
Справжнє призначення поезії – виразити те, що неможливо виразити (саме тут Верлен найближче до символізму). Слова поет має добирати такі, які спроможні поєднати нечітке і точне. Верлен протиставляє мелодику вірша визначеності його смислу:
Не клопочись добором слів.
Які б рядки без вад бриніли?
Бо наймиліший спів – сп’янілий:
Він невиразне й точне сплів…
І серед кольорів для Верлена найважливішими є напівтони і відтінки:
Люби відтінок і півтон,
Не барву – барви нам ворожі:
Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон.
Верлен визнає вірш крилатий і плинний, що вабить у далечінь, на пошуки. Останню строфу поет завершує іронічним вигуком: “А решта все – література!”
Верлен зневажливо називає “літературою” все те, що, на його думку, є книжним, штучним, риторичним, позбавленим волі й життя. Вірш, за Верленом, має цінність лише тоді, коли спрямований до небес, до надприродного:
Щоб вірш твій завше був крилатий,
Щоб душу поривав – шукати
Нову блакить, нову любов,
Щоб мчав, де далеч непохмура, Де чари віє вітерець…
(Переклади Григорія Кочура)
Об’єктивно Верлен змикається із символізмом як за відчуттям життя і світоглядом, так і за особливою естетикою: світ втаємничений і дивовижний, у всьому кінцевому відчувається подих безкінечності, безкінечне – у світі і в душі людини.
Нове відчуття світу і людини, що з ним прийшли в літературу поети – символісти, було покладено в основу нової естетики і нових художніх форм. Заглиблення в особистість людини, витонченість індивідуальних переживань, розвиток емоційності – усе це вимагало від поета нових слів і нової техніки віршування, Поезія ставала більш музичною, замість логічно прозорих понять – натяк і напівтон.
Верлен пише, що він прагне нової поетичної системи, хоче, щоб вірші були мелодійними.
Поезія Верлена індивідуалістична. Особистість поета, його настрій і світосприйняття – головна поетична тема його творчості. Всі поетичні книги Верлена – це його сповідь, це, за словами Максима Горького, “відчайдушний крик, біль чулої і ніжної душі, яка прагне світла, прагне чистоти, шукає Бога і не знаходить, хоче любити людей і не може”. Трагізм світосприйняття Верлена відчувається не у вибухах відчаю, а в м’якому сумі:
Життям утомлена, пройнята жахом смерті.
Моя душа – мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.
Перший розділ збірки “Сатурнічні поезії” називається “Меланхолія”. Причини своєї меланхолії Верлен визначає так: “втомився”, “не вірю в Бога”, “глузую із людей”, “сміюсь над мистецтвом”.
Оскільки лірика Верлена – це поезія натяків і напівтонів, у ній зовнішній світ позбавлений матеріальних ознак і прикмет.
Відсутність ознак матеріального зовнішнього світу особливо помітна у пейзажних віршах. Поет віддає перевагу чорному та чорно-бурому небу, яке занурює все живе і неживе у цілковитий морок і дає змогу побачити предмети лише на мить, наприклад при світлі блискавки у вірші “Морський образок”:
На суворе море.
Що всю ніч шумить.
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг”
Світу, який оточує героїв Верлена, властива непевність: у ньому немає місця яскравому світлу, там завжди напівприсмерк. Ось вірш “Нічне враження”:
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте Шпилями й вежами стримить готичне місто – Даль синім мороком його вже повила.
(Переклади Миколи Лукаша)
У поезії Верлена – не лише темінь, що розмиває чіткі обриси предметів, а й образи туману, вітру, нечіткі відображення у водному плесі.
Відсутність ознак матеріального виявляється і в небажанні поета відтворювати предметні подробиці, деталі. Характерним є погляд ліричного героя з вікна ва-гона: все лине стрімко повз нього, як і враження, що виникають і щезають раптово.
Поезія Верлена нематеріальна, в ній втілено чисту духовність, передано стан душі поета, його сум і тугу. У вірші “Сонце на спаді” (із циклу “Сумні пейзажі”) в одному образі поєднуються опис душевного стану ліричного героя і зачарування сонцем, що заходить. Деталі зовнішнього світу – лише символи, які дають змогу відчути стан душі, настрій ліричного героя. Природа і людина зливаються в одному образі, в одному єстві.
Знаменита “Осіння пісня* із циклу “Сумні пейзажі” є водночас і осіннім пейзажем, і “пейзажем душі” “Мертвим листком” осіннього листопаду стали і при-рода, і поет. “Пейзаж душі” – то вже сфера імпресіонізму.
Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.
Блідну, коли
Чую з імли –
Б’є годинник:
Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.
(Переклад Григорія Кочура )
Меланхолія – не тема поезії Верлена, а його власний стан, визначальна риса його світосприйняття. Ритміка вірша, його звукопис – усе має свій сенс. У вірші, як у музичному творі, паралельно розвиваються дві самостійні теми, пов’язані спільними емоціями,- пейзажна й інтимна. Крізь легку, летючу, прозору інто-націю, акварельну чистоту поетичних барв проступають душевна мука і неспокій Верлена, його біль і страждання. Верленївське світовідчуття трагічне, та його, поета, природна стихія – тиха зажуреність.
Апогею ці мотиви досягають у “Романсах без слів” Вдивляючись у навколишній світ, поет бачить його примарним, хистким, непевним. Збірка “Романси без слів” – це пейзажна лірика; розділи називаються: “Бельгійські краєвиди”, “Акварелі”. В емоційних замальовках (“пейзажах душі”) чимало мотивів, які пробуджують у поета спогади, та Верлен фіксує лише те, що в даний момент народжує потік його вражень. Деталі зовнішнього світу важливі для Верлена лише тому, що с символами душевного стану героя. Поет не відрізняє шуму дощу від плачу в своєму серці: “Дощить у моєму серці”. У вірші “Так тихо серце плаче” мотив печалі асоціативно пов’язаний з образом дощу, а сам дощ набуває людських рис:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
Відкіль цей плач, не знати,
В осиротілім серці
Ні зради, ні утрати –
Відкіль журба, не знати.
(Переклад Максима Рильського)
У цьому вірші немає сюжету, не розповідається ні про дощ, ні про душу – це наскрізний образ – метафора.
Віршам Верлена притаманна сповідальність, що надає їм щирості, навіть простодушності. Верлен мав рідкісний хист – бути “надприродно природним” (Борис Пастернак).
Своєрідність лірики Верлена визначалася не лише музичністю, а й мальовничістю бачення світу. Поет писав: “Особливо був розвинений у мене зір – я все фіксував, ніщо не проходило повз мене, я постійно шукав форми, колір, відтінки,”. Звідси надзвичайне розмаїття пейзажних віршів у Верлена, які часто утворюють цикли: “Офорти”, “Сумні пейзажі”, “Бельгійські краєвиди”, “Акварелі”.
Верлен олюднює навколишній світ. Він пише про закохані сосни (“На кораблі”), про фонтани, що ридають (“Місячне світло”), про зажурені віти (“Алея”). Як поет – живописець Верлен віддає перевагу осіннім тонам. Його улюбленими пейзажами є місячна ніч, осінній дощ, пожовкле листя,
Для стилю Верлена характерна майже повна відсутність дієслів, Іменник, що означає предмет, це як мазок пензлем. Наприклад, вірш “Валькур” із циклу “Бель-гійські краєвиди”:
Місто цегляних
Дімків чепурних –
Парам коханих
Затишно в них!
А ресторани,
Бари, пивні,
Служки старанні
І чарівні!
(Переклад Миколи Лунаша)
У віршах Верлена панує мінорна тональність. Ліричний герой – у відчаї, в зажурі, самотній, змучений докорами совісті. Навколишній світ сповнений жахливими передчуттями, страшними образами. Місяць у цьому світі “траурний” (“Морський образок”), захід сонця забарвлено у колір пожежі та крові (“В лісах”). Герой вірша “Nevermore” зізнається, що у всього сущого є зворотний бік: всередині чудового плода ховається черв’як; кохання несе не лише радість, а й біль; щастя – то крилатий мандрівник, який уникає зустрічі з людьми.
Декадентські мотиви у творчості Верлена міцніють у другій половині 70-х років. Ліричний герой занурюється в апатію; його не цікавлять ні світ, ні люди; він не розрізнює добра і зла; він стомився від життя і чекає на смерть, як на рятівницю” Ці мотиви звучать у збірці “Мудрість”. Тут оспівування смерті, яка несе людині вічний спокій, переплітається з мотивом потойбічного життя.
Настає дегуманізація мистецтва.
Наприкінці 80 х років Верлен виявляє інтерес до світу речей, до плоті,, Остання (видана вже по смерті поета) збірка віршів так і називалася: “Плоть”. У художній манері з’являються моменти відходу від символізму; світ стає одновимірним. Дегуманізація поглиблюється, духовність поступається місцем тілесному, в поезії Верлена починають володарювати еротичні мотиви й образи; пора творчих відкриттів лишається позаду. Творчий шлях Верлена практично завершений: за останні роки він не написав уже нічого, гідного його великого таланту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)