Поезія К. Ваншенкина
Костянтин Якович Ваншенкин народився в 1925 році в Москві в сім’ї інженера. Вірші писав з дитинства. В 1942 році з 10 класу пішов в армію. В 1951 році, учачись у Літературному інституті ім. М. Горького, випустив перший збірник віршів “Пісня про вартових”. З тих пор їм опубліковано багато поетичних збірників. Серед них “Воїни” 1957 р., “Солдатська доля” 1960 р., “Характер” 1979 р., “Пізні яблука” 1980 р., “Життя людини” 1983 р. Улюблений жанр поета – лірична мініатюра. Лауреат Державної премії РСФСР.
От що про його творчість
Стукає по даху монотонно,
Беззвучно ллється по
Склу, Вирує в канаві з бетону
Бурмоче в діжці на куті
В опівнічній імлі свистить над полем,
Шарудить по листах мокрих гаїв…
Коли б я був собою задоволений,
Те як би спав під цей дощ!
И відразу згадалося, висветлилось дивними цими рядками: хто – те приніс новий, що тільки що вийшов збірник К. Ваншенкина “Хвилі”. Невелика ця
Потім я все – таки дістав цю книжку з обкладинкою кольору морської хвилі. Прочитав кілька разів, зробивши в ній для себе ще багато відкриттів. Не тільки поетичних, але й життєвих. Перечитуючи збірник, я запитую себе: чому й чим мені й моїм одноліткам стали так близькі й необхідні вірші людини, багато старше нас, що прошли найтяжкі випробування війни? Так, імовірно, цим – те й зачепив наші серця недавній солдат – десантник: долею своєю, кревною причетністю до справ героїчним. Тривожне й радісне світло, у якому злилися вогні пожарищ і блискотіння переможного салюту, його вірші – стримані, прості, ясні, позбавлені традиційних “прикрашень”. Душа відгукнулася на них пам’яттю про ще не отболевшем минуле. І ще ми, хлопчиська, що готуються стати філологами, педагогами, робітниками, зуміли зрозуміти значущість того, що писали поети, що пройшли війну й заслужили високе право, говорячи про себе, говорити від імені покоління. Вони робили це без пишномовності й базікання. У їхніх рядках перемога сплавилася зі станом духу. Їхня лірика була ніжна й жестковата, як колюче шинельне сукно. Вони боялися фальші й повчальних прописів. Вони виховують нас дбайливо й строго, зовсім не претендуючи на роль учителів…”
Я бачу, що вже тоді, у середині 50 – х років, К. Ваншенкин сформулював принципи, які стали для нього визначальними. Бот один з них:
Не хто – те інший, Не ліричний якийсь герой –
З розбитою ногою, Це я ночував під горою
И чекав я світанку И вірив солдатській долі…
Я щасливий, що це Можу написати осебе.
Критики не без підстав уважають ці рядки поетичним кредо Ваншенкина.
Десять років через послу виходу “Хвилі” видавництво “Молода гвардія” випустило книжку вибраної лірики Ваншенкина. Склав її Борис Слуцкий. Він же написав коротке, але ємна передмова, у якому є слова, що визначають творчість поета:
“Склад у Ваншенкина – неквапливий, грунтовний, статечний. Як у житті, так і в літературі. У рідкому вірші – більше 30 рядків. Просторікувати він не любить. Брехати у віршах не те що не звично, а попросту не навчений. У поезії Ваншенкина є якості гарної прози: ясність, змістовність, увага не тільки до себе, але й до іншого людства. Однак у кращих його віршах – справжня поезія…”
“Улюблений жанр К. Ваншенкина – лірична мініатюра, вірш в 8-12 рядків. У цього жанру свої закони, зокрема, особливі вимоги до форми, що у мініатюрі повинна бути не тільки бездоганно відточеної, але й зберігати живу природність ліричного голосу – інакше в чотирьох рядках не передати
Биенье жилки в скроні, Секундної стрілки трепетанье,
И як під вікнами війська Йдуть – і чутно їх диханье.
У будь-якому вірші відчутне значеннєве навантаження кожного рядка, кожного вірша
(2 votes, average: 3.50 out of 5)